Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 135
Рутківський Григорович Володимир
— До мене, правовірні! — пролунав його голос.
Нукери, відбиваючись від шалених наскоків, рвонули до свого вожака. Проте вже мчав на нього Грицик і зітнулися в повітрі дві сталеві блискавки. Широко й могутньо замахувався Басман-бек, і мало хто на світі міг би встояти проти його ударів. Проте Грицик якимось дивом ухилявся від них, а його шабля цілила в Басман-бека, здається, одночасно з усіх боків. Зрештою похитнувся Басман-бек, бризнула кров з правої руки. Хотів він перекинути свою зброю в ліву руку, але не встиг…
Грицик витер піт і озирнувся, шукаючи наступного супротивника…
Та його не було. Лише ген-ген удалині періщив коня якийсь чауш, проте його вже наздоганяли дві сірі блискавки.
А ще за хвилину Грицик з Саньком підхопили закривавлене, безвільне тіло непритомного Швайки і дві сотні вершників щезли в неозорому просторі…
ВОВКУЛАЦЬКИЙ СЛІД
Припікало. Красуні-полонянки посилено розмахували широкими павичевими віялами, що їх лише вчора привезли з-за моря. Це був дарунок турецького султана, і зараз Менглі-Гірей вирішив його перевірити. Нічого не скажеш — віяла навіювали м’які, заспокійливі потоки прохолодного повітря. А ще від них ішов такий дивовижно звабливий запах, що аж у голові паморочилося з незвички. Ні, таки розуміються в турецькому палаці на розкошах! Чого доброго, ще й призвичаїтися можна до них. А це вже зайве. Його, Менглі-Гірея, діди-прадіди звикли все життя проводити верхи на коні, тож і їхньому нащадку не годиться порушувати звичаї предків.
Менглі-Гірей змахнув рукою — і полонянки щезли. Разом з ними розвіялися і п’янкі пахощі. Замість них чутливі ніздрі кримського хана вловили звичні запахи кізяків, шкіри, вапна…
Він розплющив очі і озирнувся. Віддалік сотні напівголих рабів копошилися в будівельних завалах, бігали з розчином, підносили камінь. Так, не годиться порушувати звичаї предків, але хто сказав, що володар не повинен нічого залишати по собі? Тож коли його великі предки уславилися тим, що додавали до своєї держави все нові й нові землі, то він, Менглі-Гірей, воліє залишитися в пам’яті прийдешніх поколінь як перший у татарському світі будівничий. Слава Аллаху, гроші тепер з’явилися і саме час втілювати в життя свою мрію. І хоча в хаосі, що його зараз творили будівельники, ще нічого й не вгадувалося, Менглі-Гірей уже бачив, якими могутніми і водночас легкими постануть стіни його палацу, як злетять високо вгору пружні струмені фонтанів, незгірші, ніж у султанових садах! І гулятимуть межи райських дерев такі ж райдужні птахи, а в’юнкі красуні чаруватимуть усіх своїми танцями…
Нараз до нього долинуло вкрадливе покашлювання. Він міцно примружив повіки, аби прогнати таке приємне видиво, і запитав:
— То що чути з Дніпра?
Особистий ханський писар-юртджі низько схилив голову і почав воркотіти вкрадливим голосом, від якого хотілося позіхнути так, щоб аж щелепи затріщали:
— Слава Аллахові, все гаразд. Наші славні чауші за твоїм повелінням у сутички з дніпровськими козаками не встряють. Але пильнують кожен їхній порух і чекають на прибуття турецької галери, щоб, за твоїм мудрим наказом, купно захопити гяурів і назавжди відбити у них бажання селитися на дніпровському пониззі.