Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 134
Рутківський Григорович Володимир
Грицик з Саньком мчали в передніх лавах. Поруч зловтішно вишкірявся довгов’язий нукер. Грицик скреготнув зубами: нукерова жилава шия аж просилася, щоб її огріли шаблею. Він уже схопився за рукоять, проте Санько вчасно перехопив його руку.
— Не час, — прошепотів він.
— Чому не час? — визвірився на нього Грицик. — Вони ж його…
— Зачекай ще хвильку. Щось тут не те…
Що саме — він і сам не розумів. Спочатку, коли глядачі гамірливим натовпом подалися в степ, Санько гадав, що їх гнало лише одне бажання посмакувати чужою смертю. Проте зараз на нього з усіх боків накочувалися хвилі найрізноманітніших почуттів, і Санько не міг збагнути, що саме в них переважало. Разом з відвертою зловтіхою сусідив розпач, гнів і жалість — почуття, для татар незвичні.
Тим часом ті, хто помчав по диких жеребців, увірвалися у найближчий з табунів, розмахуючи арканами. За хвилю вони вигулькнули з табуна, ведучи двох дужих жеребців, які навіжено опиралися.
У Грицика шалено закалатало серце. Ось зараз Швайку прив’яжуть до їхніх хвостів, свиснуть у повітрі нагаї, урізнобіч рвонуть зшаленілі від приниження та болю жеребці — і все буде скінчено.
— Саньку, треба щось робити! — вже не стримуючись, вигукнув Грицик товаришеві.
— Знаю, — крізь стиснуті зуби відказав Санько й озирнувся.
За ними мчало не менше трьох сотень вершників. Зовні видавалося, ніби їх жене проста цікавість, про те Санько відчував, як усе потужніше у тій масі наростає жадоба відплати…
І раптом він зрозумів, що все це означає. А ще краєм підсвідомості Санько завважив, як віддалік, невидимі за кущами, в одному напрямку з натовпом женуть Барвінок з Куцим…
Раптом всі угледіли, як звівся посеред натовпу на стременах кремезний русявий хлопець, як свиснув він якимось особливим пронизливим свистом.
І тут із сотень горлянок вихлюпнувся жахний зойк: напереріз диким коням промайнули дві сірі блискавки — і жеребці, не встигнувши навіть заіржати, покотилися по землі з перекушеними горлянками. А блискавки перевтілилися у двох здоровенних вовків, що, збуджено злизуючи з писків ще гарячу кров, обернулися до переслідувачів.
— Вовкулаки! — сполошено зойкнув натовп.
Передні з татар мимоволі смикнули за поводи, стримуючи біг своїх коней.
А русявий здоровань знову звівся на стременах і крикнув на увесь степ так, аж на його шиї набрякли сині жили:
— Хто за Швайку — скидайте тюрбани!
І сталося дивне — більша половина вершників поскидала тюрбани. А за мить у повітря злетів радісний голос:
— Бий татарів! За Швайку!
Грициків голос ще лунав у повітрі, а його рука вже вихопила шаблю і полоснула нею довгов’язого татарина.
І доки інші татари намагалися второпати, що означав той крик, доки вони спостерігали, як сповзав з коня довгов’язий, під сонцем зблиснуло ще зо дві сотні ятаганів… З диким іржанням зводилися дибки коні загиблих ординців.
Та все ж з десяток-другий нукерів встигли вихопити зброю. І серед них був Басман-бек.