Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 134

Грицик з Саньком мчали в передніх лавах. Поруч зловтішно вишкірявся довгов’язий нукер. Грицик скреготнув зубами: нукерова жилава шия аж просилася, щоб її огріли шаблею. Він уже схопився за рукоять, проте Санько вчасно перехопив його руку.

— Не час, — прошепотів він.

— Чому не час? — визвірився на нього Грицик. — Вони ж його…

— Зачекай ще хвильку. Щось тут не те…

Що саме — він і сам не розумів. Спочатку, коли глядачі гамірливим натовпом подалися в степ, Санько гадав, що їх гнало лише одне бажання посмакувати чужою смертю. Проте зараз на нього з усіх боків накочувалися хвилі найрізноманітніших почуттів, і Санько не міг збагнути, що саме в них переважало. Разом з відвертою зловтіхою сусідив розпач, гнів і жалість — почуття, для татар незвичні.

Тим часом ті, хто помчав по диких жеребців, увірвалися у найближчий з табунів, розмахуючи арканами. За хвилю вони вигулькнули з табуна, ведучи двох дужих жеребців, які навіжено опиралися.

У Грицика шалено закалатало серце. Ось зараз Швайку прив’яжуть до їхніх хвостів, свиснуть у повітрі нагаї, урізнобіч рвонуть зшаленілі від приниження та болю жеребці — і все буде скінчено.

— Саньку, треба щось робити! — вже не стримуючись, вигукнув Грицик товаришеві.

— Знаю, — крізь стиснуті зуби відказав Санько й озирнувся.

За ними мчало не менше трьох сотень вершників. Зовні видавалося, ніби їх жене проста цікавість, про те Санько відчував, як усе потужніше у тій масі наростає жадоба відплати…

І раптом він зрозумів, що все це означає. А ще краєм підсвідомості Санько завважив, як віддалік, невидимі за кущами, в одному напрямку з натовпом женуть Барвінок з Куцим…

Раптом всі угледіли, як звівся посеред натовпу на стременах кремезний русявий хлопець, як свиснув він якимось особливим пронизливим свистом.

І тут із сотень горлянок вихлюпнувся жахний зойк: напереріз диким коням промайнули дві сірі блискавки — і жеребці, не встигнувши навіть заіржати, покотилися по землі з перекушеними горлянками. А блискавки перевтілилися у двох здоровенних вовків, що, збуджено злизуючи з писків ще гарячу кров, обернулися до переслідувачів.

— Вовкулаки! — сполошено зойкнув натовп.

Передні з татар мимоволі смикнули за поводи, стримуючи біг своїх коней.

А русявий здоровань знову звівся на стременах і крикнув на увесь степ так, аж на його шиї набрякли сині жили:

— Хто за Швайку — скидайте тюрбани!

І сталося дивне — більша половина вершників поскидала тюрбани. А за мить у повітря злетів радісний голос:

— Бий татарів! За Швайку!

Грициків голос ще лунав у повітрі, а його рука вже вихопила шаблю і полоснула нею довгов’язого татарина.

І доки інші татари намагалися второпати, що означав той крик, доки вони спостерігали, як сповзав з коня довгов’язий, під сонцем зблиснуло ще зо дві сотні ятаганів… З диким іржанням зводилися дибки коні загиблих ординців.

Та все ж з десяток-другий нукерів встигли вихопити зброю. І серед них був Басман-бек.