Читать «Якби» онлайн - страница 123

Проте я відшукала Ярика — Ярослава Миколайовича Сайка. Слава Інтернету і соціальним мережам! Він мешкав у цьому ж місті. Не скажу, що він надто зрадів, але згодився на зустріч. Вона була досить короткою і не такою веселою, як можна уявити.

Він зовсім не був схожим на того закоханого в мене хлопчика, з яким ми виховували метеликів і гойдались в гамаках серед зірок і дерев. Він не пам’ятав про той день, коли якийсь злодій зіпсував шини батькового авто. Після того воно псувалось тисячі разів, хіба запам’ятаєш один з них?…

Ми розмовляли на вулиці, адже він категорично відмовився прийняти моє запрошення посидіти в кав’ярні, хоча я сто разів натякнула, що «пригощаю». Він ніяково ховав ноги у старих кросівках під лаву, а на його щоках проступав нездоровий рум’янець, з рота пахло мандариновою шкоринкою, яку зазвичай жують, аби заглушити запах горілки. Повідомив, що закінчив льотне училище, встиг трохи попрацювати — зовсім трохи — і пішов обвал, з якого він так і не зміг виборсатись.

«Все, як у всіх». Двоє дітей. Дружина… Разом не живуть вже п’ятий рік. Батьки померли: мама від раку, батько пішов за нею рівно через рік.

— Ніби не жив… — похмуро додав він, коли ми прощались. — Тільки і згадок, що про наш двір. Там ми були щасливі. Пам’ятаєш, як сиділи на пожежних сходах і я сказав, що хочу з тобою одружитися? А як зустрічали перший сніг! Всім двором! Хіба зараз таке буває? Кожен за себе. З сусідами навіть не вітаюсь… Все набридло. Отако-о!

Я обняла його, поплескала по плечі і швидко пішла.

Якби…

Якби він знав, що йому випадково буде подароване життя, скористався б цим шансом?…

Без дати-2

…Тимчасово перебуваю у Томочки.

Хотіла зняти кватиру, але цим треба займатися, а часу на оглядини помешкань немає — я прийняла пропозицію Олега і тепер шалено готуюсь до запуску програми.

Олежик задоволений, допомагає всім, чим може, облаштовує новий павільйон для зйомок і страшенно радіє, що я вилікувалась. Вбачає в цьому свою заслугу. Я, звісно, роблю вигляд, що так воно і є…

Я готуюсь до нової робити і переїзду. Хоча Томочка мене не квапить. Навпаки, хоче, щоб я залишилась в її охайному помешканні «на скільки треба, хоч назавжди». І поглядає винуватими очима. Вона завжди відчувала відповідальність за іншого.

А мені смішно. Я нічого у неї не питаю, але і так видно — вона світиться, хоча при мені намагається насунути на обличчя «маску скорботи». Таке вже виховання… А дарма!

Я теж свічусь. І цілком поділяю її емоції. Мені лишився тиждень до офіційного розлучення, їй, дасть Бог, стільки ж до бажаного заміжжя. Цього разу вона не пропустить свій шанс, і я її всіляко в цьому підтримую. Вона погарнішала, очевидно, порожнеча в її душі швидко заростає. Я теж виглядаю непогано. Адже і я повертаюсь до себе. Мені більше не сниться вежа — я дійшла до неї і зруйнувала. Мене більше нічого не стримує!

Це ні з чим не зрівнянне відчуття. Ніби довгі роки прожив в іншій країні, а тепер відкриваєш для себе рідну землю. Майже в прямому сенсі!