Читать «Якби» онлайн - страница 124
Ірен Роздобудько
Впритул бачу кожну травинку і кожну краплю на ній. Кожен ковток повітря переповнює мене радістю і спокоєм. Скрізь я чую музику. Навіть якщо вона лунає з щільно припасованих до чиїхось вух навушників або за стінами багатоповерхівки. Ніхто її не чує — а я чую! Адже я чула її завжди. Тільки забула про це.
Десятки років я стрімко віддалялася від себе — від тієї Ніки, для якої було краще померти, ніж ворушити плавцями в теплій і каламутній воді, ковтати наживку і жиріти в тихій заводі.
Краще стати під холодний душ і змусити себе прокинутись.
Виявляється, якщо з усієї сили розчахнути двері, про які говорила Аделіна Паулівна, в напрямку «на себе», вони можуть здорово дати тобі по лобі.
Непогана терапія: поволі отямлюєшся і бачиш, що шлях за цими дверима не уривається. Не може урватися!
Певно, з цього я і почну свою першу програму. Мусимо тимчасово відступити, отримати «по лобі», щоб побачити перспективу.
І себе в ній — чи не зажиріли? І піти далі.
Без дати-3
…На вулиці — дощ. Перший дощ після спеки. Мерехтить в повітрі, такий дрібний, без крапель, наче небесний садівник вирішив поприскати землю з пульверизатора.
Весь цей не такий вже й довгий час, доки вирішувала нагальні і тимчасові справи, не полишала думати про найголовніше…
Іван Олександрович Вільде, вулиця Жовтнева, 7.
«Любов з фантомами: міф чи реальність?» Таки знайшла цю свою давню вирізку з газетьонки, в якій перебивалася з хліба на воду багато років тому.
Ніколи не знаєш, чим озветься випадково сказане слово. В’їлась в цю статтю очима, мов домогосподарка, для якої і писала ті небилиці. Звісно, не знайшла там нічого корисного для себе. Крім кількох заключних рядків: «Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися — і пройти повз нього з пучком редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти назустріч…»
Але це написане так, між іншим і — для інших. Я вагалась: якою може бути ця зустріч? Тобто я маю «кинутися на шию» (а мене, до речі сказати, жодної хвилини не полишала ця думка!) людині, яка цього не чекає.
Отже, розпочати все заново? Навіщо?
І ще одне турбувало мене. Те саме: чи не нафантазувала я собі ось цю «любов з фантомами»?…
Раптом згадала, що у мене є остаточний тест на перевірку своєї ненормальності, на яку так промовисто натякав Мирось, коли ми подавали заяву на розлучення. Цей «тест» — мій лист.
Ось про що я забула! Лист, який писала тим ранком і який засунула за рамку фотокартки. Якщо він існує…
Але як має виглядати мій візит? Знову представлятися набридливою журналісткою і вигадувати, за чим прийшла цього разу? Чи не занадто?
Пригадала, він сказав, що чекатиме на мене. Здається, так? А чи можливо скористатися цим запрошенням?
Наприклад, сказати, що випадково проходила повз і вирішила заскочити «на вогник». Знову опинитися в кімнаті з круглим столом і зеленою лампою.
Розповісти все, як є. І про наше побачення в «лазівці».
Він, звісно, не повірить. Тоді попросити його власноруч розкрутити рамку фотокартки. Просто попросити це зробити — без жодних пояснень. Він дістане лист, почне читати…