Читать «Якби» онлайн - страница 125

І я…

І я згорю від сорому!

А якщо того листа там не буде?

Тепер все видавалося набагато складнішим. Таким, як і має бути.

«Чай-кава-капучино», «квитки в кіно»? Логічний розвиток подій. Стосунки?

Тоді чи не краще залишити все, як є?

Тисячі сумнівів терзали мене. І все ж таки вирішила «прогулятися». Ніщо не завадить мені круто розвернутися і піти, тримаючи в душі спогади про ту справжню і єдину зустріч.

Нехай буде так…

…Отже, на вулиці перший дощ за все літо — химерна срібляста сіть коливається у повітрі.

Вона надягає блакитну сукню.

Вона не любить носити суконь, але має зробити так, як навигадував ВІН.

На щастя, саме блакитна сукня в неї є! Залишилась, здається, ще з «випускного» в університеті — така собі шовкова хмаринка.

Вона оглядає себе в дзеркалі і посміхається: схожа на дівчинку, що балансує на кулі, з картини Пікассо. І не тільки своєю худобою і напруженим виразом обличчя — вона так само балансує на межі реальності і божевілля. І боїться назавжди впасти в це друге. Але їй необхідно зробити останню перевірку.

Необхідно.

Вона ступає за поріг і, вже стоячи під навісом під’їзду, згадує про… бублик. За парасолькою могла б і не повертатися — вона любить саме таку погоду, але той бублик, котрий досі лежав у задній кишені її джинсів, хоч як це смішно, а мусив бути з нею!

З досадою вона повертається до квартири, чудово розуміючи, що вчиняє «не за планом» — хвилин десять втрачено назавжди. Єдина надія на нього: він мусить — просто-таки зобов’язаний! — згаяти ці ж десять хвилин! Інакше вся його теорія полетить до біса!

Вона не знала, чи йти пішки, чи взяти таксі, чи під’їхати на метро або тролейбусі. Ніхто не міг знати про це. І вона поклалась на власне відчуття — як завжди, йти пішки, під дрібним літнім дощем. З бубликом-«сушкою» на пальці.

Що ближче підходила, то дурнішою видавалася їй ця забава. Вона точно хвора на всю голову! Треба нарешті це визнати, згодитись із усіма діагнозами Мирося і Томочки, зізнатися в них Олегові і від гріха подалі піти — скажімо, консьєржкою чи прибиральницею в якийсь офіс. Але один раз зіштовхнувшись із чимось незвичайним — потім все життя виглядаєш на небі НЛО чи шукаєш в горах йєті.

Це теж діагноз. Розуміючи це, вона йде далі. По калюжах. Повз будинки і вітрини такого рідного і такого нового для неї міста.

Вона вже була мокра з голови до ніг, бублик на пальці розкис і поволі почав розповзатися, в босоніжках хлюпала вода. Вулиці порожні — жодна нормальна людина не висуне носа, коли надворі така затяжна «мряка».

Вже на підході до потрібної вулиці розібрав навіжений сміх. Він так і пер з неї. Добре, що вона була сама і могла нареготатися вголос. Бачила себе збоку — мокра курка в сукні, більше схожій на марлю, що з усіх боків обплутала тіло, ще й з розкислим бубликом на пальці! Про решту краще помовчати, інакше сміх розірве її навпіл!

Дурна. От дурна баба! Знала б Томочка! Бачив би Мирось!

Вона заходилася сміхом, і краплі залітали їй прямо до рота. Срібне креслення дощу перетворилось на суцільне водяне полотно. Потоп. І вона почала тонути в ньому. Їй здавалося, що мокра земля затягує її в свої нетрі — лишилося пару ковтків повітря — і настає кінець. Кінець світу.