Читать «Якби» онлайн - страница 121
Ірен Роздобудько
Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».
— Ніко, сьогодні я поїду, — сказала я, — далеко і надовго. Швидше за все — назавжди.
— Це обов’язково? — запитала вона.
— Це необхідно.
— Ми більше не побачимось?
— А нам і не треба бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти — є. Ти це знатимеш напевно.
Вона засмутилася.
— З тобою лишаються твої друзі — Ярик, Богдан Ігорович, — додала я. — А попереду ще стільки всього!
— Ти — чарівниця? — скинулась вона.
— Будемо вважати, що так. Я все про тебе знаю. А тепер ти дала мені можливість дізнатися більше. І я тобі дуже вдячна. Навіть не уявляєш як!
— Ти говориш незрозуміло, як і всі дорослі… - сумно вимовила вона.
Я подумала, що варто викласти їй всю правду — ось тут і одразу.
Попередити.
Дати настанови.
Вберегти від помилок.
Напрясти з усіх боків по три короби м’якої вовни…
Можливо, навчити битися.
Надати список «необхідної літератури». Розповісти, що тоді, в перший день нашої зустрічі, загубила на сходах не «пудреницю», а мобілку, і пояснити, що це таке. Прочитати лекцію про комп’ютер і Інтернет. Натякнути про стосунки з чоловіками, попередити про наслідки. Застерегти від алкоголю, випадкових нічних авто, надлишкової відвертості, романтизму і невиправданих сподівань. Проінструктувати, за кого варто голосувати на виборах?!!
Цікава промова може вийти…
Ми лежали навзнак, взявшись за руки. Я дивилась на її довгі, розкидані по траві коси, худенькі, вкриті плямами зеленки, ноги, на довгі руки зі смішним горбком м’язів. Намагалась запам’ятати, адже у мене не лишилося жодної фотографії саме з того періоду — на межі іншого життя.
Завтра-післязавтра батьки почнуть довгий процес розлучення, а за ним не забариться решта — роз’їзд, зникнення Димки, пиятика жінки-Весни, обрізані коси, інтернат…
Я похитала головою: «Сама, дівчинко… Сама!»
Адже треба пройти багато етапів, на яких тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б’ють, накривши мокрим рядном, — щоб у тобі визріла душа. Треба навчитися «тримати удар». Тепер я точно знаю: людину від загальної маси відрізняє одне — вміння тримати удар.
Сама, дівчинко, сама, подумки говорила я, стискаючи її маленьку теплу долоньку…
…Сонце починало припікати.
— Час, — сказала я.
Ми вже підходили до старого дерева, за котре я мала зробити хоча б декілька кроків, коли помітили, що під грибком сидить дільничний міліціонер в оточенні сусідів на чолі з тітонькою Ніною.
Навіть почула уривок фрази, що пролунала якраз в той момент, як ми увійшли в арку:
— …і паспорт її перевірте! Каже, що з Прибалтики…
Я опинилася в пастці: для того щоб
