Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 5

принаймні Бабуня завжди так говорить. Я не знаю, чим можу заслужити у Бога велосипед,

мабуть, не роботою, тато он скільки ходить на роботу, а досі не заслужив ні велосипеда, ні

чогось кращого, він завжди каже, що з цієї роботи йому добра ніякого, тільки волосся сивіє.

Я не хочу, щоб у мене сивіло волосся, хоча якщо воно буде такого кольору, як молоко або як

сніг, мені це, може, й сподобається. Можливо, Бог також хотів би отримати від мене якийсь

подарунок, тільки я не дуже знаю, що йому можна подарувати, я не знаю, що в нього є, а

чого немає. Ну, я можу шнурки виплести — жовті, або червоні, або зелені, інших кольорів

ниток у мене тепер немає, чорні вже закінчилися, бо я виплела шнурки для татових

черевиків, але я можу попросити у Бабуні, тільки мені треба знати напевно, який колір Богові

подобається і якого кольору в нього черевики. Хоча черевиків у нього повинно бути багато, у

цьому я навіть не сумніваюся. Тому, мабуть, підійдуть шнурки будь-якого кольору. Це

тільки в нас із татом одні черевики, навіть у Бабуні їх дві пари. Ще я могла би намалювати

йому малюнок. Бог міг би повісити його у себе на стіні в кімнаті й часом на нього дивитися.

Я малюю гуашшю білі квіти на чорному картоні. Тато каже, що в мене добре виходить,

Бабуні також подобається, вона часом стоїть у мене за спиною і дивиться, як я малюю,

журно зітхає, каже: «Малюй, дитино, малюй». «Вам подобається, Бабуню? «Гарно, дитино

моя», — відповідає вона ще сумніше, і я не розумію, чому вона сумує, якщо їй подобається.

Або часом дивиться мої малюнки і плаче. Я там усього понамальовувала: і квіти у горщиках,

такі, як у нас на балконі, і кота крилатого, щоб він міг літати з даху до нас на балкон, бо то

такий кіт, що на даху живе, і нас із Бабунею і з татом. Я питаю, чого вона плаче, може, не

треба було котові крил малювати? Бабуня тоді усміхається, каже, хай будуть у кота крила,

гладить мене по голові, йде на кухню, і спідниця у неї шелестить, як висохла трава.

Тато дуже добре варить каву, а ось супу він зовсім не вміє добре зварити. Часто забуває його

посолити, і тоді Бабуня каже, що суп знову недосолений, а тато каже, що кожен може сам

собі посолити в мисці, головне, щоб було що досолювати. Мені здається, що тато дуже

серйозно ставиться до варіння супу, тому в нього нічого й не виходить. Хоча іноді він

постарається, і в нього все вийде, і він посолить суп якраз у міру, і додасть червоного й

чорного перцю, і вкине лавровий листок. І тоді стукає в батарею — це у нас такий сигнал;

замість того, щоб іти по мене в кімнату, тато стукає в кухні в батерею, декілька разів — це

означає: іди швидко-швидко, бо дуже треба, ось уже негайно треба, приходь. Я заходжу, і

тато каже: «Уже можна їсти суп», — обличчя в нього аж світиться, тому я знаю, що суп йому

вдався. І потім ми їмо суп, я їм із маленької піалки із синіми квітами, вона мені дуже

подобається, і запитую тата, чому цвітна капуста називається цвітною, тато каже, що те, що

ми їмо, це насправді її цвіт, ми їмо суп із капустяних квітів, я не знаю, чи йому вірити, але