Читать «Роман про Батьківщину» онлайн - страница 2
Дзвінка Матіяш
рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на
всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це
Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і
бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже
Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер,
мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей
свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з
нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що
Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене
хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона — і сама так снідає, і мене годує.
А часом вона смажить грінки — я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб'є
яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки
корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато,
краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх
куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного і я не знаю
чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними
потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не
хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а
марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я
малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої
малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ
і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.
Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї
ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить,
буде дощ завтра», — і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку,
стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки
з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою
також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім
дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже,
що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр,
головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю
головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він
заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає
голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую,
дитино», — зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся