Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 74

А сії гори — в них немає мови.

Всі наші муки, й щастя, й боротьба для них ніщо. Вони стоять одвіку, стоятимуть довіку. Людські руки їм не давали ні краси, ні сили.

Не людська злість яри сі поточила, не людський гнів громи ті породив, що населяють гомоном узгір’я; і чистий сніг на тих недосяжних

далеких верховинах щось говорить,

але така, на що нема луни

ні в слові нашім, ані в нашім серці.

Не думав я, страшна Консьєржері, що я колись затужу за тобою, бо я гадав, що вже такої кари не вигадав би й монтаньярський розум. Якби я вірив у лихого духа, я думав би, що то сам сатана подав мені ту думку, щоб я сам для себе став метою...

Якби я

тієї думки не прийняв у кров, у серце, в глибину щонайтайнішу, я б, може, так тепера не тужив.

Я б тішився, що прийшлим поколінням послужить, може, нащось сяя туга, сей жаль безумний за нелюдським щастям свідомого конання для ідеї.

Я думав би, що ті дрібні рядки, які щодня кладу я на папері, колись народами здолають править; що сі ватаги чорних, дрібних літер колись повстануть цілим дужим військом одважних месників за нашу долю,— але тепер я вже не вірю в се.

Я знаю те, що кожний сам за себе — і месник, і борець або — ніщо, бо кожний має тільки власну долю, бо кожний в світі може тільки жити або вмирати, третього ж нічого не суджено на сьому світі людям.

Тепер ЖЄ Я ВИраЗНО, Я€НО тямлю, що я вмираю, що гірська хвороба мене взяла на чистих високостях ідей абстрактних, розуму та думки.

Мені здається, що от-от всі пори почнуть точити кров і я загину, як мандрівець на глетчері найвищім, де грудям дихати надміру легко, над людську силу...

Там було життя, між тими мурами, де кожний вечір

здавався нам остатнім. Там життя було зібране, наче в тому шкельці, що промені порізнені єднає в одну сліпучу та палючу цятку. Звичайний крамар там ставав героєм, там невіглас робився геніальним, одна хвилина там давала більше, ніж всі три роки, що прожив я тут.

І як людина в передсмертних муках часами має просвітки маленькі, коли здається, що вступає сила в змарніле тіло, так і я часами тут оживав на невелику мить, і серце билось так, мов у живого, і забувалися сі вічні гори і ся чужа краса. Такі хвилини були тоді, коли мені ще слали із Франції листи. Тепер вже рік, як я не маю їх...

Не знаю сам, чи я клясти, чи я святити маю той час, як я з неволі йшов на волю,— чи з волі у неволю — як сказати?

А тільки я ніколи не забуду ні тої ночі, чорної, як горе, ні того світла, що внизу горіло, запалене рукою монтаньяра.

Я все дивився в діл, в безодню ночі, де тільки й бачив я що ярий вогник, немов пекельне око. Я тремтів — не знаю сам, від страху чи від щастя.

1 досі тямлю, як тоді боявся, щоб шнур тремтячий по вікні не стукав і не дзвенів по гратах. Се була найвиразніша думка. Більш нічого не вмів би я словами розказать з того, що думалось і почувалось.

А все-таки се був остатній час, коли життя було живе навсправжки.

Чи вернеться коли таке життя?

Чи я ще буду хвилею живою в живому морі, перестану бути могильним каменем на гробі справи