Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 51

бхйдна лиш отрутою говорить, але не всіх отрута досягає!

Коли ти чув, щоб я співав пісні про славу і потугу вавілонську?

Молодий хлопець мовчить, засоромлений,

Е л е а з а р

Ти сам себе мовчанням осудив.

Дід

Елеазаре, може, в Вавілоні твої пісні до речі й до ладу, та Мізраїм, Едом і всі язики не нагадають вже про Палестину, не збудять думку про Єрусалим!

Елеазар Хіба вже вам нагадувати треба?

ДІД

Не нам, а тим, що мовою чужою між ворогами звикли розмовляти.

Е л е а з а р

То як же зрозуміють рідну пісню?

А по-чужому як її співати?

ДІД

Так ти за чужомовними словами забудеш промовлять «Єрусалим»!

Е л е а з а р

f стоїть замислений. Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою)

Була моя правиця дужа, хто подолати міг її?

Чи я ж тоді казав до себе:

«Щасливий я — правиця є!»

Чи то ж я їй коли промовив:

«Правице, знай, що ти моя!»

Та ворог злий поранив руку, мені правицю відрубав!

Кого ж тепер я переможу і хто не подола мене?

Я день і ніч кажу до себе:

«Ой горе! Де ж моя рука?»

Дивлюсь я на плече і плачу:

«Правице, як тебе забуть!»

(Стиха перебирав по струпах. В пароді чутпо тихий плач.) Був у батенька мого рясний виноград у матусі — зелений садочок, походжав я по ньому, зривав ягідки і топтав собі листя під ноги.

Злий сусід запалив наш рясний виноград і спустошив зелений садочок.

Погоріла лоза, полягли ягідки, і препишна краса спопеліла.

Коли я під ногами знайду хоч листок, я до серця його приголублю.

Браття милі, скажіть, чи не має хто з вас хоч листочка з мого винограду?

Струни бринять сумніше. Плач стає дужчий.

Сон мені грізний приснився — хто відгадає його?

Наче я в руки дістався до ворогів найлютіших.

Що ж вороги починили, що ж мені вдіяли люті?

Руки мої все ще дужі, ноги мої все ще міцні, очі мої всевидющі, не покалічене тіло, тільки язик мій, язик — здавсь ворогам на поталу!

Хтів я промовити слово, хтів я хоч голос подати —

кров’ю уста обізвались, і заридали — мовчанням!

Довге мовчання. Арфа падає з рук Елеазарових, і стогін її струн, пробринівши, затихає. Ридання в народі замовкли, наче урвались.

Тиша.

Елеазар ₇ (повагом, але твердо й виразно)

Батьки і браття, матері і сестри!

Я жду від вас каміння або слова.

Мовчання.

Який прокльон страшніший над мовчання?

Дід

Ми не кленем тебе, Елеазаре.

Молодий хлопець Прости мені за згірдие слово, брате.

Елеазар Ви не клеиете. Я прощаю, браття, вам всі слова. А все ж проклятий я страшним прокльоном крові. Кров батьків, пролита марне за пропащу волю, тяжить на голові моїй і вашій і клонить нам чоло аж до землі, до каменя того, що не здійнявся на мене у руці мого народу.

Син чоловічий сам себе поранив об гострий камінь, падавши додолу, у розпачі роздер одежу честі, посипав голову золою ганьби!

Ох, я додолу впав, як і святиня, всі полягли ми, як Єрусалим.

І як тепер відбудувати тяжко святиню нашу, так нам тяжко встати із пороху невільницької ганьби.

Бо впала ганьба і на наші руки, що не знялись життя нам одібрати, нам, подоланим, а знялись робити на ворогів. Проказою неслави покрилося дівчат сіонських тіло, бо не втопилися вони в Євфраті, а бавити-пішли синів розпусти