Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 24

«…Імператор і король Каканії був леґендарним старим паном. За весь час про нього написано багато книжок, і вже добре відомо, що він содіяв, що зумів попередити і що занедбав, але тоді, в останнє десятиріччя його й Каканії життя, молодих людей, добре ознайомлених із станом наук і мистецтв, іноді брали сумніви, чи існує він насправді. Кількість його розвішаних повсюди портретів дорівнювала кількості мешканців у його володіннях; у дні його народин їли й пили стільки ж, як і на різдво Спасителя… Відтак його популярність і публічність були надпереконливі, й з вірою в нього легко могло статися те ж саме, що й з зірками, яких бачиш, хоча вони погасли тисячі років тому». Проблематичність монаршої реальности — ніщо інше, як метафора (хоча Музіль в принципі не любив метафор) проблематичности всього устрою, що чіпко тримався за незмінність.

Проте Ульріхові імпонує не кожна зміна. Одна з неприйнятних ідей надходить із Прусії, тобто з табору німецьких спільників і суперників, її носій — доктор Пауль Арнгайм, «велика людина», «великий письменник» (його прототип — Вальтер Ратенау, комерсант і літератор, міністр іноземних справ Ваймарської республіки, в 1922 році вбитий членом правої терористичної організації «Консул»). Арнгайм казково багатий і різнобічно освічений. Він — автор численних книжок в галузі точних наук, історії, соціології, філософії; він улюбленець газет, друг царствених осіб, а також славетних художників і акторів. На засіданнях наглядових рад промислових концернів він цитує Гьоте й Шілера, а позбавлені уяви ділки слухають не тільки тому, що це незвично, а й щоб не гнівити старого Семюеля, Арнгайма-батька, простакуватого й геніального виробника грошей.

На перший погляд, Арнгайм-молодший — це те саме, що й Ляйнсдорф або Штум, іншими словами, людина, котра сидить між двома стільцями. Він щоправда — особливий, кризовий тип «професіонала»: літератор серед комерсантів і комерсант серед літераторів. Але він — також і щось інше, можна сказати, навіть щось більше. У Ляйнсдор-фа й Штума, по суті, немає мети, крім тієї, що спрямована на самозбереження, а в Арнгайма є. Цим він ближчий до Ульріха, замалим не рівний йому, хоча їхні цілі діаметрально протилежні. Арнгайм прагне поєднати «душу й промисловість», «ідею та владу». Але не колись там, у віддаленому майбутньому, а тут, зараз, на фунті існуючих суспільних відносин. Він — уособлення того, що Музіль називає «людиною дійсного», і в цьому сенсі головний антагоніст Ульріха. Він запевняє останнього, що «духовні цілі значного масштабу можуть бути осягнені лише завдяки використанню нинішнього індустріального, політичного й не в останню чергу духовного співвідношення сил». І він переконаний, «що не надто критикувати свою добу — то ознака величі». Ульріх говорить про нього графові Ляйнсдорфу: «Хмарина так званого проґресу… принесла його нам». Цілі Арнгайма, безумовно, охорончі, і в очах Ульріха також. Так до чого ж тут «проґрес»? Ульріх скептично ставиться до цього вельми зневажуваного поняття. До того ж тут він має на увазі проґрес «так званий», тобто саме будь-яку зміну. Арнгайм же готовий вітати саме будь-яку: не тільки ту, що цілком слушно відмітає Каканію, а й ту, що поглиблює відчуження, знеособлює особистість, розширює декаданс, аби тільки вона, ця зміна, — не загрожувала безпосередньо системі, не зачіпала її підвалин. Міркуючи над тим, яку організацію людства він би рекомендував Богові як найкращу, Арнгайм доходить висновку, що віддав би перевагу організації, котра взяла би регулятором гроші. Вони — «одухотворене насильство, гнучка, високорозвинена й творча спеціальна форма примусу». Інакше кажучи, він робить ставку на сучасний капіталізм, силкуючись його ще й реформувати. Як літератор, він сприймає з прикрістю бездушність грошей, як комерсант — славить їх.