Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 22

А Ульріх — «непрофесіонал». Колись, поринувши в рутину, він був близький до того, щоб ним стати (як був близький до цього й творець Ульріха — Роберт Музіль, коли чотири роки прокомандував на італійському фронті). Герой роману, в чомусь повторюючи біографію автора, був армійським лейтенантом, учився на інженера, зрештою, захопився математикою й займався дослідженням в цій галузі, живучи на гроші батька — відомого юриста, члена Палати панів, бюрґера, що піднісся до дворянського стану. Нині Ульріх узяв у практичного життя річну відпустку, й батько, австрієць твердих правил і консервативних поглядів, прилаштував його, щоб не вештався без діла, до Ляйнсдорфа, в секретарі організаційного комітету «паралельної акції». Та це все одно «відпустка», яка дає змогу, стоячи обік, нічим себе не зв’язуючи, спостерігати, розмірковувати, робити умовисновки, навіть спілкуватися.

Спілкування дається йому надзвичайно легко (і не тільки з жінками, які, зрештою, майже всі і за своєю ініціативою побували в його ліжку), саме тому, що він — не машкара, не роль, не «характер». Його свідомість відкрита, дуже рухлива, не застигла, не входить у зіткнення з чужою свідомістю. З цього погляду Ульріх — ідеальна зв’язка: його зі смаком просвіщає Арнгайм, із ним охоче теревенить Ляйнсдорф, саме до нього зі своїми сумнівами щодо «дислокації» ідей пізно ввечері прибіг генерал Штум, і навіть соціал-демократ Шмайсер саме його піддає своїй критиці. Так навколо Ульріха й у ньому самому накопичуються відомості про переконання, вірування й помилки епохи — щось на зразок «енциклопедії» її інтелектуального життя й інтелектуальної хвороби, подібно до тієї, що постає в маннівських «Зачарованій горі» й «Докторі Фаустусі» або в горьківському «Самгіні».

Самгін — також ідеальна зв’язка. Адже він — інтелектуальний пікаро, зрушенням основ викинутий на велику дорогу, од неприкаянности рухливий і тому скрізь проникає, все всотує. Але Самгін не з тієї породи, яку Музіль називав «професіоналами», третирував як «характери»: в нього нема нічого за душею, і він силкується присвоїти чуже, постійно натягає різні машкари і в них до невпізнаванности змінюється. Ульріх же не використовує машкари, мінливість — це його внутрішня константа, його дослідницька «методика», бо він упевнений, що людина і світ підлягають змінам. 1 коли він з цією «методикою» підходить до Каканії — держави, соціального організму, спільноти, де все орієнтоване на непорушність, — на консервацію, на міфізацію власної немочі, власної пережитковости, виникає неповторний сатиричний ефект.

Однією з ознак спрацьованости державної машини є її проґресуюча бюрократизація. Вона — симптом трухлявіння, склерозу всієї суспільної системи. Габсбурзька бюрократія, яка славилася своїм всюдисущим, титанічно діяльним неробством, своїм незворушним, аж ніби життєрадісним потуранням, — вражаючий того приклад. Природно, що вона опинялася в полі зору мало не кожного помітного австрійського письменника — від трагічно-серйозного Ґрільпарцера до насмішкувато-легковажного Герцмановски-Орландо. Завдяки тому, що в Музіля з нею стикується, її спостерігає Ульріх, критика габсбурзької бюрократії набуває своєрідного, по-своєму дивовижного відтітнку: вона — безсумнівна реальність і така ж безсумнівна немислимість, тому що несумісна з ульріхівською логікою буття; вона не загрозлива, а кричуще протиприродна.