Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 26

Проте найбезнадійнішою ульріхівською ескападою є саме та, що покликана реалізувати його власну позитивну «утопію» — «утопію інакшого (нераціоїдного, мотивованого й т.п.) стану в коханні». У зв’язку з наглою смертю батька Ульріх їде до провінційного університетського міста, де той служив, і в спорожнілому батьківському домі зустрічається з Аґатою, своєю рідною сестрою, яку не бачив з дитинства. Між ними постає духовна близькість, що переростає у взаємний потяг, стає коханням. Забороненість його важить не як виклик суспільству, а як форма вищого зосередження на самому собі. Ульріх «знав, що не тільки жартома, хоча і як порівняння, вжив слова «тисячолітнє царство». Якщо сприймати цю обіцянку всерйоз, то вона зводиться до бажання з допомогою взаємної любови жити в такому піднесеному стані, коли всі почуття й дії підтримуватимуть такий стан».

Це і є, за Музілем, «інакший стан». І частково до нього прилучився ще Тьорлес. Але в «Людині без властивостей» цей стан, власне, важить незмірно більше, бо стає пошуком виходу з глухого кута думки, спробою вирішити, як бути людині з неприйнятною для неї дійсністю, яку позицію щодо неї зайняти. «Природознавець, — читаємо в нотатках до роману, — дитина, яка розбирає іграшку, гуманітарій — той, якого вона хвилює. Грати з фантазією і водночас без неї… Але кожному відомо, що розбирання вже не заборонити. Тому важливо ізолювати вирішальну відмінність, здобути гормон фантазії, в цьому й полягають всі турботи про «інакший стан».

«Інакший стан», по суті, — «утопія» не в розумінні змісту, а саме в розумінні форми; ульріхівська експериментальна «методика» включає як аналіз, так і синтез, і — заради останнього — не тільки раціональний погляд на речі, а й, за словами Музіля, «містику дійсного», тобто елементи якоїсь міфологічної свідомости.

Ульріх й Агата ідуть до Відня, оселяються разом. Вони замкнулися від світу, майже ні з ким не спілкуються; лише іноді заскочить до них генерал Штум. Ульріх уникає зібрань, пов’язаних з «паралельною акцією», й провадить з Аґатою нескінченні бесіди про відносність моралі, про сумнівність любови до ближнього, про теорію пізнання, про мистецтво або розмірковує в тиші над цими й багатьма іншими предметами.

Ще коли Ульріх на одному з організаційних засідань у ході перманентних пошуків ідеї «паралельної акції» мовби насміхаючись запропонував створити «Генеральний секретаріат точности й душі», він, сам того не усвідомлюючи, тяжів до огляду, реєстру, до синтезу. Нині ж, перебуваючи в «інакшому стані», герой замислюється над «ідеєю порядку в собі», відчуває тугу за «законом істинного життя», хоче поєднати холодне знання з вірою в ідеали, яка започатковує «красу й доброту людини». Тобто намагається будувати «утопію» і в розумінні змісту.

Утім, невдовзі все рушиться. Ульріх і Аґата їдуть на південь до моря, на пошуки «тисячолітнього царства». Спочатку — захоплення досконалістю їхніх стосунків, співзвучних місцевій розкішній природі. Потім настає гостре розчарування, відраза. Ульріх говорить: «Кохання може виникнути на зло, але воно не може існувати на зло; існувати воно може лише будучи включеним у суспільство… Не можна жити чистим запереченням». Останнє стосується не так ульріхівського «інакшого світу», як його життєвої позиції загалом. Провал ризикованого експерименту відкидає героя назад: навіть роль спостерігача «паралельної акції» бачиться тепер надто «діяльною». Він, як і Аґата, заграє з думкою про самогубство…