Читать «Людина без властивостей. Том I» онлайн - страница 20

Отже, «Людина без властивостей» у Музіля — програма позитивна. Так розглядав її і Томас Манн, який писав, що художня система Музіля — «знаряддя чистоти, істинности, природности проти всього чужого, похмуро-фальшивого, того, що він із мрійницькою зневагою іменував «властивостями».

Це й справді так, коли стосується відчуженої особи, котра втратила уявлення про справжні людські цінності. «Життя цієї країни, — каже Музіль про свою Каканію, — має щонайменше дев’ять характерів: професійний, національний, державний, класовий, географічний, статевий, свідомий, несвідомий й, можливо, ще особистісний характер; останній поєднує їх у собі, але вони знищують його, і він, по суті, є ніщо інше, як невелика западина, вирита цими численними струмками, западина, в яку вони вливаються і з якої витікають, щоб разом з іншими потоками заповнити нову западину».

А ось що пише Горький в епопеї «Життя Клима Самгіна» (1925-1936) про центральну фіґуру цього твору: «Йому здавалося, що він уже перевантажений досвідом, але іноді він відчуває, що всі враження, всі думки, накопичені ним, — не потрібні йому. В них немає нічого, що міцно приростало б до нього, що він міг би назвати своїм, особистим домислом, віруванням. Усе це жило в ньому нібито супроти волі — неглибоко, десь під шкірою, а глибше була порожнеча, яка очікувала наповнення іншим змістом». Чи не правда схоже: особистість як «западина, вирита… численними струмками» і як «порожнеча…, яка очікує наповнення»? Схоже тому, що й Горький, і Музіль аналізували подібний людський феномен.

Російська імперія, як і Австро-Угорська монархія, були перехрестям суперечностей, своєрідними «дендраріями», в яких скупчилися численні види абсолютистського, ліберально-буржуазного, імперіалістичного зла. І це породжувало як самгіних, так і ляйнсдорфів чи штуммів.

У музілівському щоденнику читаємо такий запис: «Гельдерлін: у Німеччині немає людей, а тільки професії. Використати. Намалювати типи професіоналів». Всі — або майже всі — персонажі, які протистоять Ульріхові, і є типи «професіоналів». Наприклад, чоловік Діотими обережний чиновник Туцці «з найчистішим сумлінням подасть знак починати війну, навіть якщо особисто сам нездатен пристрелити старезного пса». Не можна сказати, що він зовсім не має «власної думки». Тільки він керується не нею, а логікою інстанцій. В канцелярії — свідомо, поза службою — і сам того не помічаючи. Він не ховається за бюрократичну машину, просто стає її деталлю. Тільки роллю. І все інше, за непотрібністю, всихає, обертається «порожнечею»…

Арнхайм колись пояснив Ульріхові принцип функціонування сучасного капіталістичного підприємства. Воно створює прибуток начебто само собою і майже «не залежить од чогось там особистого». З одного боку — власник контрольного пакета, з другого — рада директорів. Перший безпосереднім чином не діє, другий діє не з особистих спонук. Завдяки такому, до віртуозности доведеному «опосередкуванню», кожному зокрема й суспільству загалом ґарантовано чисте сумління; кнопка, на яку натискують, завжди біла й гарна, а що відбувається на тому кінці дроту, стосується вже інших людей, які власне на жодну кнопку й не натискували».