Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 9

 — А я кажу: якщо людина може про щось подумати, то має змогти це й зробити, — сухо додала Клариса.

Потім вона ступила до вікна й заклала руки за спину. Ульріх хутко підвівся, рушив услід і обійняв її за плечі.

 — Кларисонько, щойно ти поводилася так дивно. — промовив він. — Але я маю замовити за себе добре слово; адже, гадаю, тобі до мене, по суті, байдуже.

Клариса дивилась у вікно. Але тепер пильно, прикипівши очима до чогось там, надворі, ніби щоб триматися за нього. Вона мала таке враження, неначе її думки побували десь поза нею й нарешті повернулися назад. Це відчуття, немовби вона — кімната, в якій щойно причинили двері, їй було не нове. Іноді в неї траплялися дні й тижні, коли все довкола було світліше й легше, ніж звичайно, — так, ніби зовсім просто було прослизнути у світ поза собою й погуляти там; але потім знов наставали тяжкі часи, коли вона почувалася, наче за ґратами; щоправда, такі часи тривали зазвичай недовго, проте вона боялася їх, мов якоїсь покари, бо тоді її щільно обступали тіснота й смуток. І тепер, у хвилину ясного, тверезого спокою, Клариса почувалася невпевнено; вона вже не знала до пуття, чого щойно бажала ще, а такою гнітючою ясністю і спокійним на вигляд самовладанням нерідко починався час покари. Клариса вся напружилася, відчуваючи, що коли спроможеться переконливо повести розмову далі, то уникне небезпеки.

 — Не називай мене Кларисонькою, — надула вона губи, — а то я зрештою вб’ю тебе сама!

Тепер це пролунало в неї звичайним жартом; отже, вийшло так, як треба. Вона обережно повернула голову й поглянула на Ульріха.

 — Це я, звісно, просто так висловилась, — повела вона далі.

 — Але повір: я таки щось маю на увазі. То на чому ми спинилися? Ти сказав, що не можна жити ідеєю. Ви не маєте справжньої енергії — ні ти, ні Вальтер!

 — Ти обізвала мене жахливим словом — пасивний! Але пасивности є два різновиди: пасивність пасивна, — це така, як у Вальтера, — й активна!

 — А що воно таке — активна пасивність? — зацікавлено спитала Клариса.

 — Це коли бранець очікує нагоди вирватися на волю.

 — Фе! — кинула Клариса. — Викручуєшся!

 — Та вже ж, — погодився Ульріх, — мабуть.

Клариса тримала руки все ще за спиною й стояла, розставивши ноги, немовби була в чоботях для верхової їзди.

 — А знаєш, що каже Ніцше? Хотіти знати напевно — це таке саме боягузтво, як хотіти напевно діяти. Коли-небудь потрібно починати робити свою справу, а не лише розмовляти про неї! Я саме від тебе сподівалася, що коли-небудь ти нарешті вчиниш щось особливе!

Зненацька вона схопила ґудзика на Ульріховій камізельці й, підвівши обличчя, заходилася того ґудзика крутити. Ульріх, щоб захистити свого ґудзика, мимоволі поклав свою руку на її.

 — Я довго міркувала про одну річ, — нерішуче провадила Клариса, — величезна підлість нині народжується не через те, що її чинять, а через те, що її дають чинити. Підлість розростається в порожнечі. — Вона переможно глянула на нього. Потім палко повела далі: — Давати щось чинити вдесятеро небезпечніше, ніж, власне, чинити! Ти мене розумієш? — Вона боролася з собою, не знаючи, чи не розтлумачити це ще точніше. Але тільки додала: — Адже ти чудово мене розумієш, чи не так, любий? Щоправда, ти завше кажеш, що нехай усе йде своїм звичаєм. Та хто-хто, а я знаю, що ти маєш на увазі. Часом мені вже навіть спадало на думку, що ти — диявол!