Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 11

Ульріх згадав про це у трамваї дорогою додому; в бік міста з ним їхало кілька людей, і він трохи соромився перед ними за такі свої думки. По людях було видно, що вони поверталися після якихось справ або мали намір якось порозважатись; та навіть їхній одяг виказував, що лишилося в них позаду чи що їх очікувало. Ульріх придивився до своєї сусідки; це була, безперечно, дружина, мати, вік — років сорок, дуже ймовірно — дружина якого-небудь університетського службовця, на колінах у неї лежав невеличкий театральний бінокль. Поруч із нею Ульріх зі своїми думками здавався собі хлопчиком, захопленим грою; навіть не зовсім пристойною грою.

Бо думка, котра не має практичної мети, — це, мабуть, не вельми пристойна потаємна річ; але підозра на непорядне походження може впасти насамперед на ті думки, котрі ходять величезними, мов на дибах, кроками й лише краєчком п’яти торкаються досвіду. Колись вели мову, звісно, про політ думки, й за часів Шілера людина з такими сміливими запитаннями в голові була б у великій пошані; але сьогодні, навпаки, складається враження, що з такою людиною щось не гаразд, якщо це випадково не пов’язано просто з її професією і джерелом прибутків. За справу взялися вочевидь з іншого боку. Окремі запитання в людей із серця забрали. Для думок високого лету створили своєрідну птахоферму, називаючи її то філософією, то теологією, то літературою, й там вони на свій лад чимдалі неосяжніше розмножуються, і це дуже зручно, бо, коли вони так поширюються, нікому вже не доводиться дорікати собі за те, що він не може подбати про них особисто. Поважаючи професіоналізм і кваліфікацію фахівців, Ульріх, по суті, нічого не мав проти такого розподілу повноважень. Одначе він, хоч і не був професійним філософом, усе ж таки ще дозволяв собі самостійно мислити, й цієї хвилини в його уяві малювалося, що в такий спосіб можна буде вийти на шлях держави бджолиного типу. Матка відкладатиме яйця, трутні житимуть життям, присвяченим насолоді фізичній і духовній, а фахівці працюватимуть. Можна уявити собі й ціле таке людство; загальна продуктивність тоді, либонь, навіть зросте. Нині кожна людина, сказати б, ще носить у собі все людство, але цього вже стало вочевидь забагато — невиправдано забагато; отож людяність обернулася майже на суцільну облуду. Задля успіху важливо було б, мабуть, за такого розподілу праці вжити нових заходів, щоб у якійсь особливій із тих робочих груп домогтися й духовного синтезу. Бо якщо забути про дух… Ульріх хотів сказати, що це його не тішило б. Та це було, звичайно, упередження. Адже ніхто не знає, що саме важливо. Щоб не думати про це, він умостився зручніше й почав розглядати власне обличчя в шибці напроти свого сидіння. Але згодом голова його на диво вперто попливла, мовби в рідкому склі, що відділяло вагон від вулиці, й зажадала якого-небудь доповнення.