Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 10

Ця фраза знову вислизнула з її вуст, мов ящірка. Клариса злякалася. Адже спершу на думці вона мала лише Вальтерові прохання про дитину. В її очах, які жагуче дивилися на Ульріха, він завважив тремтіння. Але її піднесене до нього обличчя було чимось залите. Не чимось привабливим, ні, а радше чимось потворно-зворушливим. Як ото, буває, все обличчя вкривається рясним потом, втрачаючи свої риси. Та обличчя перед ним було залите не насправді, а лише в його уяві. Ульріх відчув, як його, проти власної волі, щось підхоплює й він поринає в якусь легку бездумність. Йому вже несила було по-справжньому впиратися цим безглуздим словам, і зрештою він схопив Кларису за руку, посадив на канапу й сів поруч.

 — Ну, а тепер я розкажу тобі, чому я нічого не роблю, — почав він і змовк.

Клариса, відчувши Ульріхову руку, враз повернулася до звичайного свого стану й підбадьорила приятеля.

 — Можна нічого не робити, тому що… Але ж ти цього не зрозумієш. — здалеку почав він, потому дістав сиґарету й заходився її припалювати.

 — Ну? — допомогла йому Клариса. — Що ти хочеш сказати?

Але він і далі мовчав. Тоді вона закинула руку йому за спину й струснула ним, як хлопчисько, що хоче показати свою силу. Зачаровувало в ній те, що казати зовсім нічого не доводилося, досить було лише якогось незвичайного, несподіваного поруху, і її уява вже працювала.

 — Ти — великий злочинець! — вигукнула вона, марно намагаючись зробити йому боляче.

Однак цієї миті їхню розмову урвало, на превеликий їхній жаль, повернення Вальтера.

83. Відбувається те саме,

або Чому не придумують історію?

А власне, що він, Ульріх, міг би сказати Кларисі?

Він не сказав нічого, тому що вона викликала в ньому незбагненне бажання промовити слово «Бог». Сказати він хотів приблизно таке: Бог сприймає світ аж ніяк не буквально; світ — це образ, аналогія, вислів, якими Бог з певних причин мусить послуговуватись, а цього, звичайно, завжди недостатньо; ми не маємо права ловити його на слові, а повинні самі розв’язувати завдання, які він перед нами ставить. Ульріх спитав себе, чи погодилася б Клариса дивитись на це, як на гру в індіанців або в розбійників. Безперечно, погодилася б. Якби хто-небудь ступив перший крок, вона притислася б до нього, як вовчиця, й пильнувала б так, що аж-аж-аж.

Але на язику в нього крутилося ще дещо; щось про математичні задачі, які не допускають загального рішення, зате допускають рішення часткові, поєднання яких наближають нас до рішення загального. Він міг би додати, що такою задачею вважає завдання людського життя. Те, що називають історичною добою (не знаючи, що під цим слід розуміти — сторіччя, тисячоріччя чи відтинок часу між школою та онуком), — цей широкий, безладний потік станів і обставин тоді був би приблизно тим самим, що й хаотична зміна недостатніх і, якщо брати кожну окремо, хибних спроб знайти рішення — спроб, з яких лише за умови, що людство спроможеться їх узагальнити, могло б народитися всеосяжне й непомильне рішення.