Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 8

 — Тобі хотілося б жити своєю ідеєю, — почав він, — і хотілось би знати, як це зробити. Але ідея — найпарадоксальніша річ на світі. Плоть поєднується з ідеями, як фетиш. Вона набуває чарівности, якщо в ній живе ідея. Через ідею чести, покари й такого іншого звичайний ляпас може стати смертельним. І все ж ідеї ніколи не можуть зберегтися в тому стані, в якому вони мають найбільшу силу; вони нагадують речовини, котрі на повітрі одразу прибирають іншої, стійкішої, проте зіпсованої форми. З тобою таке часто бувало. Адже ідея — це ти, ти в певному стані. На тебе щось дихнуло, так наче із бриніння струн раптом зринув якийсь звук; перед тобою постало щось схоже на марево; сум’яття твоєї душі породило якусь безкінечну вервечку, й усі красоти світу, здається, опинилися на її шляху. Ось до чого нерідко спричиняє одна-однісінька ідея. Та минає час, і вона робиться схожою на решту ідей, котрі ти вже мала, вона їм скоряється, стає частиною твоїх поглядів і твоєї вдачі, твоїх засад чи твоїх настроїв, і ось вона вже втратила крила й набула незагадкової міцности.

Клариса відповіла:

 — Вальтер ставиться до тебе ревниво. Не через мене, ні. Просто в тебе такий вигляд, немовби ти здатний зробити те, що хотілося б зробити йому. Розумієш? У тобі є щось таке, що віднімає в нього його самого. Навіть не знаю, як це краще сказати.

Вона звела на нього допитливий погляд. Його слова і її слова переплелися.

Вальтер завжди був ніжним улюбленцем долі, він сидів у неї на колінах. Хай там що з ним ставалося, він усе сприймав з бадьорою ніжністю. Вальтер завжди був тим, хто відчував глибше. «Але здатність відчувати глибше — це одна з найперших і найвиразніших ознак, за якими впізнають посередніх людей, — міркував Ульріх. — Обставини позбавляють того, що ти відчуваєш, особистої гіркоти чи насолоди!» Приблизно так стояла справа. І вже ця переконаність, що справа стоїть саме так, була обставиною, і за це тебе не цілували й з тобою не поривали. І все ж таки Вальтер ставився до нього ревниво? Це його втішило.

 — Я порадила йому спровадити тебе на той світ, — промовила Клариса.

 — Що?!

 — Я сказала: «Убий його». Якщо в тебе, кажу, не стільки чудових рис, скільки тобі хотілося б мати, або якщо він кращий за тебе й ти вгамуєшся лише в такий спосіб, то хіба це не слушна думка? А крім того, ти ж бо можеш захищатися.

 — Отакої! Оце вигадала!… — розгублено відповів Ульріх.

 — Та ми балакали про це просто так. До речі, а що гадаєш ти? Вальтер каже, про таке годі й думати.

 — Чого ж, думати можна, — відповів, повагавшись, Ульріх і пильно подивися на Кларису.

У ній був якийсь дивовижний чар. Вона, сказати б, мовби стояла поруч із собою. Її тут і не було, й вона тут була; і те, й те — зовсім поряд.

 — Та що там — думати! — урвала вона його. Вона говорила в бік стіни, під якою він сидів, так ніби її погляд був спрямований в якусь цятку між ним і стіною. — Ти такий самий пасивний, як і Вальтер!

Ці слова впали також у проміжок між ним і стіною; вони, мов образа, тримались на відстані й усе ж таки примиряли якоюсь заздалегідь передбачуваною довірчою близькістю.