Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 262

Ульріх легенько вивільнився з її рук. Клариса опустилася на канапу так, немовби туди її посадив він, і потягла його за собою.

 — Не перебільшуй так, — дорікнув їй Ульріх за її слова. Клариса відпустила його. Потому заплющила очі і, спершись ліктями на коліна, обхопила руками голову; друга її атака зазнала поразки, й тепер Клариса поклала собі переконати Ульріха залізною логікою.

 — Не чіпляйся до слів, — відповіла вона. — Це я тільки так кажу: диявол, Бог. Та коли зостаюся вдома сама, зазвичай на цілий день, і вирушаю поблукати околицями, то міркую собі — а надто часто це траплялося зі мною колись: «Ось поверну зараз ліворуч — явиться Бог, а поверну праворуч — явиться диявол». І таке саме відчуття нерідко бувало в мене, коли я мала взяти в руки яку-небудь річ і могла зробити це або лівою рукою, або правою. Коли я показувала це Вальтерові, той зі страху ховав руки до кишень! Його тішить кожна квіточка чи навіть який-небудь равлик; але скажи мені: хіба життя, яким ми живемо, не жахливо сумне? Не являється ні Бог, ані диявол. І так я блукаю вже багато років. А що ж може статися?! Нічого. Це — все; хіба лишень за допомогою мистецтва пощастить іще якимсь дивом що-небудь змінити!

Цієї хвилини вона справляла таке рахманно-журливе враження, що Ульріх не стримався перед спокусою торкнутися рукою її м’яких кіс.

 — Де в чому ти, либонь, маєш рацію, Кларисо, — промовив він, — але щодо твоїх висновків, то я ніколи не розумію зв’язку між стрибками в них.

 — Він простий, — відказала вона, не змінюючи пози. — З часом у мене визріла одна ідея. Ось послухай! — Нарешті вона випросталась і раптом знов пожвавішала. — Чи не сам ти колись сказав був, нібито стан, в якому ми живемо, має шпарини, і з них виглядає, так би мовити, неможливий стан? Можеш не відповідати, я давно вже знаю про це й сама. Кожному, звісно, хочеться, щоб з його життям було все гаразд, але так ні в кого не виходить! Ось я граю на роялі чи малюю; але ж це однаково, якби перед діркою в стіні я поставила ширму. Ви з Вальтером, крім того, маєте свої ідеї, в цьому я мало що тямлю, але й тут щось не те, і ти казав, що в ту дірку через лінощі чи інертність ніхто не зазирає чи люди просто відвертають свою увагу від неї всілякими дурницями. А насправді все дуже просто: крізь ту дірку треба вийти! І я можу це зробити! У мене бувають дні, коли я можу вислизнути із себе. Тоді стоїш — як би це краще сказати? — мов облуплений, серед речей, з яких також облущена брудна шкаралупа. Ти пов’язаний з усім, що тебе оточує, повітрям, як сіамський близнюк. Це неймовірно чарівний стан; усе обертається на музику, барви й ритми, і тоді я — вже не міська мешканка, яку охрестили Кларисою, а радше такий собі лискучий уламок, що проникає в якесь величезне щастя. Та ти знаєш про все це й сам! Адже саме це ти й мав на увазі, коли казав, нібито реальність приховує в собі неможливий стан, а те, що відбувається з тобою, нібито не можна обертати на себе й розглядати його як щось особисте й реальне, а треба обертати його назовні, так мовби його проспівали чи намалювали, і таке інше, і таке інше. Адже я могла б усе це переповісти тобі слово в слово!