Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 264

 — Я не хочу, Кларисо! — сказав він і відпустив її. — Зараз я хочу лишитися сам, мені треба ще багато чого залагодити перед від’їздом!

Коли Клариса збагнула, що він їй відмовляє, у голові в неї, здавалося, запрацював, зробивши кілька різких поштовхів, якийсь інший трибковий механізм. Вона побачила, що Ульріх із болісно спотвореним обличчям стоїть за кілька кроків від неї, побачила, що він щось каже, нічого, однак, не зрозуміла, але, стежачи за його губами, відчула, як у ній наростає відраза, потому завважила, що її спідниці задерлися вище колін, і підхопилась. Ще не отямившись, вона вже стояла на ногах; нарешті поправила коси й одяг, так ніби перед цим викачалась у траві, й промовила:

 — Авжеж, ну звісно, тобі треба спакувати речі, я тебе довше не затримуватиму! — І вже знову зі звичайною своєю усмішкою, що іронічно-невпевнено промкнулася крізь вузеньку шпарину вуст, побажала йому щасливої дороги. — Коли повернешся, у нас, мабуть, буде Майнгаст; він повідомив, що приїде, і про це, власне, я й прийшла тобі сказати! — додала вона ніби між іншим.

Ульріх затримав її руку в своїй.

Її палець грайливо дряпнув йому долоню; їй страх як кортіло знати, що, власне, вона йому сказала, бо наговорила вона, либонь, хтозна й чого і, бувши вкрай схвильована, просто про все забула! Невиразно Клариса усвідомлювала, що сталося, але не надавала цьому ніякого значення, бо чуття підказувало їй: вона поводилася відважно і з готовністю до самопожертви, а ось в Ульріха рішучости забракло. Їй хотілося тільки одного: попрощатися з ним суто по-товариському, щоб у нього не лишалося щодо цього жодних сумнівів.

 — А Вальтерові про те, що я приходила, краще не кажи, — мимохідь кинула вона. — І нехай те, про що ми розмовляли, до наступного разу буде між нами!

Надворі біля воріт вона ще раз подала йому руку й попросила далі її не проводжати.

До кімнати Ульріх повернувся в якомусь дивному стані. Потрібно було написати кілька листів, щоб попрощатися з графом Ляйнсдорфом і Діотимою, крім того, ще багато чому дати лад, бо він передбачав, що оформлення спадщини затримає його надовго; потім сховав до валіз, уже спакованих слугою, якого він відпустив спати, ще кілька дрібних речей, потрібних у побуті, а також книжки, й, коли все це попорав, лягати йому вже перехотілося. Після такого бурхливого дня він був украй збуджений і зморений, і обидва ці стани не минали, а навпаки, взаємно підсилювали один одного, тож Ульріх відчував: заснути йому, попри глибоку втому, не пощастить. Не думаючи, а здаючись на волю спогадів, що перескакували то на одне, то на інше, Ульріх спершу зізнався собі, що враження, яке вже не раз складалося в нього про Кларису — нібито вона створіння не просто незвичайне, а в глибині душі вже, мабуть, і психічно хворе, — жодних сумнівів тепер не допускає, й усе ж таки під час свого нападу, чи як там назвати отой недавній її стан, вона висловлювала думки, іноді тривожно суголосні його власним. Це могло б спонукати його замислитися про такі речі знов і ґрунтовно, але він відчув у цьому лише прикре, чуже природі свого напівсонного стану нагадування про те, що йому ще багато чого належить зробити. Майже половина того року, який він собі надав, уже збігла, а він ще жодного питання не вирішив. У нього промайнула думка, що Ґерда вимагала від нього написати про це книжку. Але він хотів жити, не роздвоюючись на реальну й примарну частини. На гадку йому спала хвилина, коли він розмовляв про це з начальником відділу Туцці. Він бачив, як вони стоять удвох у Діотиминому салоні, й у цьому було щось драматичне, щось акторське. Пригадалося, як він, Ульріх, мимохідь сказав, що йому доведеться, мабуть, або написати книжку, або накласти на себе руки. Але й думка про смерть була, коли він розглядав її тепер і, сказати б, зблизька, аж ніяк не справжнім виявом його стану; бо коли він, поринаючи в неї, уявляв собі, що, замість від’їздити, ще до ранку можна, зрештою, накласти на себе руки, то йому здавалося, що вийде просто недоречний збіг, якщо він зробить це у хвилину, коли надійшла звістка про батькову смерть! Ульріх перебував у тому напівсонному стані, коли картини, намальовані уявою, починають витісняти одна одну. Йому ввижалася цівка револьвера, він зазирав у її темний отвір і бачив там чорну порожнечу, морок, що затуляв собою глибину, відчував усю химерну подібність, увесь дивовижний збіг, за яким цей самий образ зарядженого револьвера був у його юності улюбленим образом його волі, націленої на політ і мету. І раптом перед його внутрішнім зором постало багато таких картин, як картина з револьвером і картина його розмови з Туцці. Вигляд лугу рано-вранці. Довга, звивиста, наповнена густим вечірнім туманом річкова долина, краєвид якої відкривається з вікна потяга. На другому краю Європи — сільце, де він розлучився з коханою; риси коханої вже забулися, а картина грунтових доріг і хатин під очеретяними стріхами була свіжа, так наче він бачив її ще вчора. Усе, що зосталось у споминах від іще однієї коханої — це волосся під пахвами. Уривки мелодій. Якийсь характерний порух. Пахощі клумб, що лишилися непоміченими через різкі слова, породжені глибокою схвильованістю душ; але ті пахощі живі й досі, коли і самі слова, і душі, і їхня схвильованість уже давно забулися. Людина на життєвих шляхах-дорогах, видовище майже нестерпне — то він сам, він, від кого зосталася немовби низка ляльок, пружинки в яких уже давно зламані. Можна подумати, у світі нема нічого швидкоплиннішого, ніж такі образи й картини, але настає мить, коли на них розпадається все життя, лише ними всіяний життєвий шлях, лише від них і до них, здається, він пролягав, і доля прислухалася не до рішень та ідей, а до цих загадкових, напівбезглуздих картин та образів.