Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 254

Але він, розмірковуючи отак, водночас усвідомлював, що це тисячократно примножує в людині силу й навіть коли багато в чому окремому робить людину вдесятеро дрібнішою, то загалом усе ж таки стократ її побільшує, і жодного вороття Ульріх серйозно і в гадці не припускав. І серед тих нібито недоречних і абстрактних розмислів, які в його житті нерідко набували такого безпосереднього значення, йому спало на думку, що закон цього життя, за яким ти, стомившись від перевантажень і мріючи про скромність та простоту, весь час тужиш, — той самий, що й закон епічної розповіді! Простий закон, який полягає в тому, що можна сказати: «Коли це сталося, саме відбувалось те й те!» Що нас заспокоює, то це — проста послідовність, віддзеркалення багатющого розмаїття життя, як висловився б математик, в одномірності; нанизування всього, що сталось у просторі й часі, на одну нитку — саме на ту знамениту «нитку розповіді», з якої, нитки, складається, отже, й нитка життя. Добре тому, хто може сказати «коли», «перше ніж» і «після того як»! Нехай його спіткала біда чи діймає нестерпний біль, та щойно він у змозі відтворити події в їхній часовій послідовності, йому стає так хороше, немовби в черево йому пригріває сонце. Саме це штучно обернув собі на вигоду роман; нехай подорожній скаче верхи путівцем під зливою чи у двадцятиградусний мороз і під ногами в нього рипить сніг, а читачеві затишно, і збагнути таке було б нелегко, якби ці споконвічні хитрощі епіки, що ними няньки вгамовують дітей, ця випробувана й перевірена «перспектива скорочення розуму» не становила невіддільної частини самого життя. Більшість людей у ставленні до самих себе загалом — оповідачі. Вони не люблять лірики або люблять її лише час від часу, і навіть коли в нитку життя вплітається трішки «тому що» та «щоб», їм огидно про це навіть замислитись; вони люблять послідовне чергування фактів, бо воно нагадує необхідність, і, гадаючи, що їхнє життя має свій «плин», почуваються певною мірою в безпеці від хаосу. І тепер Ульріх завважив, що сам він утратив цю первісну епічність, за яку ще тримається приватне життя, хоч у житті публічному все вже перестало бути оповідним і не йде за «ниткою», а розходиться навсібіч безкінечним плетивом.