Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 253

Кому знайоме враження, немовби він сам, у полоні давно минулої хвилини самовдоволення, дивиться на себе зі старих світлин, дивиться так, ніби зелений хвостик, що на ньому все трималося, пересох чи й узагалі відпав, той зрозуміє відчуття, з яким Ульріх питав себе, який же, власне, цей хвостик, коли в решти людей він не пересихає й не відпадає. Він стояв тепер в одному з тих скверів, котрі кільцем пролягають, перериваючись, уздовж лінії, де колись проходили вали, й міг би кількома кроками перетнути його, але широка смуга неба, що тяглася над деревами, спокусила його звернути й рушити вздовж неї, і йому здавалося, що він усе наближається, тільки ніяк не може наблизитись до надзвичайно домашніх на вигляд вогнів, які в божественній самотності ґірляндами пливли над зимовими скверами, де він простував. «Це завдяки своєрідній перспективі, що скорочує розум, — сказав він собі, — тут щовечора панує спокій, який, простираючись від дня до дня, навіює глибоке відчуття задоволеного самим собою життя. Адже загалом головна передумова щастя — аж ніяк не згладжувати суперечності, а стирати їх — так на довгій алеї змикаються дерева, поглинаючи проміжки між собою, й так само зміщуються повсюди видимі оку співвідношення, створюючи підвладну йому картину, де безпосередньо близьке здається великим, а те, що далі, навіть якщо воно величезне, — маленьким, де проміжки зливаються і врешті все набуває ладу, заокруглюється й стає гладеньким; достоту так стоїть справа і з невидимими співвідношеннями, розум і відчуття зміщують їх так, що несвідомо виникає щось таке, в чому ти почуваєшся ніби господарем у власному домі. Виходить, — сказав собі Ульріх, — я роблю це не так, як слід було б робити».

На мить він спинився перед широкою калюжею, що перетнула йому шлях. І чи то ця калюжа в нього під ногами, чи то голі, наче мітли, дерева довкола цієї ж таки миті раптом викликали в його уяві картину путівця, села і пробудили в ньому ту проміжну між виконанням бажань і їхньою марністю монотонність душі, яка властива провінційному життю і після тієї першої «поїздки-втечі» в юності не раз зваблювала його знову податися світ за очі. «Усе стає таким простим! — подумалося йому. — Почуття дрімають, думки розвіюються, як хмари після негоди, і з душі зненацька вихоплюється чисте, чарівне небо! І під цим небом серед шляху може засяяти навіть корова — видовище таке переконливе, немовби на світі, крім неї, більш нічого й нема. Те саме може зробити з цілою місцевістю одна-однісінька хмарка-мандрівниця: трава темніє, а вже за хвилину все довкруж вилискує від вологи, і хоч нічого такого й не сталося, однак це — ніби морська подорож на край світу! У якого-небудь старого діда випадає останній зуб, і ця дрібна подія — вже віха в житті всіх його сусідів, віха, до якої вони можуть прив’язувати свої спогади! І так само й пташки щовечора співають на сільських околицях, і завжди однаково, коли сідає сонце й западає тиша, але це щоразу стається но-новому, так наче світу нема ще й сімох днів! У селі боги ще навідуються до людей, — думав він, — там ти щось собою являєш і щось відчуваєш, а в місті, де всіляких подій у тисячу разів більше, ти вже не в змозі перейнятися ними і якось пов’язати їх із собою, і так, мабуть, починається горезвісне перетворення життя на абстракцію».