Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 256

Якусь хвилю ця зустріч ще жила в його свідомості скороминущою ніжною ідилією. Ульріх не мав ілюзій щодо жорстокого убозтва своєї випадкової подруги. Та коли він уявив собі, як би вона трохи закотила очі й видала одне з отих невмілих, тихеньких зітхань, що їх навчилася виконувати належної миті, від цього вкрай вульгарного, геть нездарного комедіантства за наперед обумовлену платню війнуло все ж таки й чимось зворушливим, і він сам не знав чому; може, тому, що це була сама людська комедія в балаганній постановці. І ще тоді, коли Ульріх розмовляв із дівчиною, одна досить очевидна асоціація нагадала йому про Моосбругера. Отого хворобливого комедіанта Моосбругера, мисливця на повій і їхнього згубника, що тої нещасливої ночі простував містом так само, як оце тепер він, Ульріх. Коли ненадійні, як лаштунки на сцені, вуличні тіні на мить завмерли, Моосбругер наштовхнувся на те незнайоме створіння, що в ніч убивства очікувало на нього біля мосту. Яке то чудесне було, мабуть, осяяння, яке потрясіння від голови до ніг! На мить Ульріхові здалося, що все це він може собі уявити. Він відчув, що його щось підіймає, як ото підіймає, бува, хвиля. Він утратив рівновагу, та вона йому й не була потрібна — його несло самим рухом. Серце в нього стислося, але в уяві все сплуталося, безмежно розпливлося й одразу розтануло в якійсь незвичайній, майже млосній насолоді. Він спробував позбутися цього п’янкого дурману. Очевидно, він так довго намагався жити без внутрішньої єдности, що тепер заздрив навіть психічно хворому з його невідчепними ідеями й вірою в свою роль! Але ж Моосбругер приваблював не лише його, а й багато кого ще? Ульріх почув, як Арнгаймів голос усередині в ньому питає: «Чи ви його звільнили б?» І як він відповідає: «Ні. Мабуть, ні». «Тисячу разів ні!» — додав він, відчувши, однак, як його засліпила картина, де намагання схопити, продиктоване неймовірним збудженням, і прагнення випручатися злилися в один невимовний загальний стан, і в ньому вже годі було відрізнити радість від примусу, сенс — від необхідности, щонайвище фізичне напруження — від блаженної покори. Мимохідь він згадав про думку, що такі нещасні створіння — це втілення притлумлених інстинктів, властивих усім людям, здійснення їхніх омріяних убивств і уявних наруг. Що ж, нехай ті, хто в це вірить, вирішують його долю як знають і, наситившись ним, виправдують його чи карають, щоб відновити власну мораль! Його, Ульріха, терзали сумніви інші, і полягали вони саме в тому, що він нічого ж не притлумлював і воднораз бачив: з портрета вбивці на нього не дивиться нічого такого, що було б чужіше, ніж на решті портретів у світі, всі вони такі, як його власні давні світлини: наполовину — сформований глузд, наполовину — знову нестримне безглуздя! Метафора порядку, що вирвалася на волю, — ось чим був для нього Моосбругер! І раптом Ульріх сказав: «Усе це…» — і зробив такий рух, неначе другим боком долоні відмітав щось убік. Він сказав це не в думці, ні, він сказав це вголос, а тоді враз зціпив вуста й завершив фразу вже подумки: «Усе це потрібно вирішити!» Він не хотів уже знати жодних подробиць того, що таке «все це»; «все це» було те, що не давало йому спокою, мордувало його, а часом і викликало в нього захват, відколи він узяв «відпустку», і сковувало його, мов сновиду, для якого нема нічого неможливого, крім одного: підвестися й піти; усе це спричиняло всілякі неможливі речі — від першого дня до останньої хвилини цього шляху додому! Й Ульріх відчув, що тепер він нарешті або має жити, як і решта людей, задля досяжної мети, або взятися за ці «неможливі речі» з усією серйозністю, а позаяк він уже майже дістався додому, то останній провулок поквапно проминув з дивним відчуттям, що з ним ось-ось щось станеться. Це відчуття окрилювало, спонукало що-небудь робити, але його не наповнював ніякий зміст, і тому воно було, знову ж таки, навдивовижу вільне.