Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 252

 — На жаль, я не маю змоги провадити нашу розмову далі, — відказав Ульріх. — Пані Туцці, мабуть, перечікує десь у друзів, поки на вулицях стихне, а мені пора йти. То ви, отже, гадаєте, що я, хоч і не розуміюся в комерції, маю це відчуття неспокою, корисне їй тим, що позбавляє її зайвої комерційности?

Він увімкнув світло, щоб попрощатися, й зачекав на відповідь. Арнгайм по-дружньому, навіть велично поклав йому на плече руку — цей жест, здається, вже себе виправдав — і промовив:

 — Даруйте мені, якщо я, може, сказав що-небудь зайве. Це все через мій настрій самотности! До влади йде комерція, тож іноді питаєш себе: а що ж нам із такою владою робити? Не ображайтеся на мене!

 — Навпаки! — запевнив його Ульріх. — Я маю намір серйозно обміркувати вашу пропозицію!

Він промовив це швидко, й таку поквапність можна було витлумачити як хвилювання. Тому Арнгайм, лишившись чекати на Діотиму, був трохи збентежений і потерпав, що тепер не дуже просто буде в який-небудь пристойний спосіб змусити Ульріха забути про цю пропозицію.

122. Дорогою додому

Додому Ульріх вирушив пішки. Ніч видалася гарна, хоч і темна. Щільні ряди високих будинків утворювали дивний, угорі відкритий вуличний простір, над яким у повітрі щось вершилося — чи то пітьма, чи то вітер, чи то хмари. Дорога була така безлюдна, неначе недавні заворушення лишили після себе глибоку дрімоту. Коли Ульріхові траплявся самотній перехожий, то спершу від нього, неначе якесь важливе попередження, довго долинало лише відлуння кроків. Цієї ночі в місті можна було перейнятися таким самим, як у театрі, відчуттям подій. Було таке враження, що ти в цьому світі — явище; щось більше, ніж є насправді; щось таке, від чого розходиться луна, й, коли воно поминає освітлені площини, його супроводжує, мов блазень, власна тінь, яка спочатку шалено смикається, потім випростується, а наступної миті знов покірно припадає до ніг. «Яким же щасливим можна бути!» — подумав Ульріх.

Він увійшов крізь арку до кам’яного коридору, який кроків десять тягся поряд із вулицею і якого від неї відділяли товсті опори склепіння. З усіх кутків клубочився морок, на тьмяно освітленому вузькому хіднику чатували грабунок і вбивство. Бурхливе щастя, сповнене прадавньої й кривавої врочистости, охопило душу. Мабуть, цього було вже забагато; Ульріх раптом уявив собі, як самозакохано і з якою внутрішньою «режисурою» цієї хвилини тут ішов би, бувши ним, Арнгайм. Ульріха вже не тішила власна тінь і відлуння власних кроків, а примарна музика в мурах згасла. Він знав, що Арнгаймову пропозицію не прийме; але тепер він здавався собі лише привидом, що блукає ґалереєю життя й, украй розгублений, ніяк не знайде пройми, куди треба шаснути, й був непомалу радий, коли невдовзі, простуючи своїм шляхом, опинився в не такому гнітючому й розкішному кварталі.

Перед ним лежали темні широкі вулиці й майдани, а в звичайних будівлях, що мирно сяяли зорями освітлених поверхів, уже не було нічого чарівного. Вийшовши на відкрите місце, Ульріх перейнявся цим мирним спокоєм, і йому невідь-чому пригадалося кілька світлин дитячої пори, які він нещодавно розглядав. На них Ульріх був разом зі своєю рано померлою матір’ю, і він чужими очима дивився на малюка, який щасливо всміхався до старомодно вбраної вродливої жінки, навіюючи надзвичайно переконливий образ такого собі славного, милого, розумного хлопчика; сподівання, які зовсім іще не стали його власними; невиразні очікування бажаного, почесного місця в житті, очікування, що повивали його, мов розкинуті крила золотих тенет. Усе це, хоч колись і невидиме, тепер, через десятки років, дуже промовисто прочитувалося на давніх світлинах, і з цієї видимої невидимости, яка так легко могла стати дійсністю, на нього дивилося його м’яке, безвиразне дитяче личко із трохи розгубленою міною силуваної завмерлости. До цього хлопчика Ульріх не відчував ані найменшої приязні, й, хоч на вродливу матір він дивися не без гордощів, загалом усе справляло на нього переважно таке враження, немовби йому пощастило уникнути чогось дуже жахливого.