Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 13

Він мимоволі підвівся й решту шляху подолав пішки. У цьому величезному людському резервуарі, яким було місто й де він тепер опинився, на зміну його невдоволенню знову прийшов піднесений настрій. У тієї Кларисоньки народилася божевільна ідея: влаштувати духовний рік. Ульріх зосередив увагу на цій думці. Чому це так безглуздо? А втім, з таким самим успіхом можна й спитати, чому безглузда Діотимина вітчизняна акція.

Відповідь перша. Тому що світова історія постає, поза всяким сумнівом, так само, як і решта історій. Нічого нового авторам на думку не спадає, і вони просто списують один в одного. Саме через це всі політики вивчають історію, а не біологію чи щось таке. Це щодо авторів.

Відповідь друга. Історія постає, однак, переважно без участи авторів. Виникає вона не в якомусь центрі, а на периферії. З несуттєвих мотивів. Мабуть, зовсім не так багато, як гадають, потрібно для того, щоб з людини ґотики чи античної Греції зробити сучасну цивілізовану людину. Адже людська істота однаково здатна й на людоїдство, й на критику чистого розуму; за сприятливих обставин вона може з однаковими переконаннями й властивостями чинити те й те, і з дуже великими зовнішніми відмінностями тут уживаються дуже маленькі внутрішні.

Відступ перший. Ульріх пригадав одне таке своє враження часів військової служби. Ескадрон скаче в дві шеренги, відпрацьовуючи команду «передати наказ», — це коли наказ пошепки передають від кіннотника до кіннотника; якщо попереду дають команду: «Вахмістрові очолити стрій!», то позаду вже чують: «Вісьмох розстріляти як стій!» або щось на кшталт цього. Отак твориться й світова історія.

Відповідь третя. Отож коли б яке-небудь покоління нинішніх європейців у зовсім ранньому дитинстві перенесли до Єгипту 5000 року д. Н. Х. і там лишили, то світова історія почалася б знову від 5000 року, спершу якийсь час повторювалася б, а тоді з причин, нікому не відомих, почала б помалу відхилятися від свого шляху.

Відступ другий. Закон світової історії, відразу спало йому на гадку, — це не що інше, як головна державна засада давньої Каканії: «воловодити». Каканія була держава надзвичайно мудра.

Відступ третій (чи відповідь четверта?). Історичний шлях, отже, — це не шлях більярдної кулі, котра після удару києм котиться в певний бік, ні, історичний шлях нагадує шлях хмарин, шлях людини, яка тиняється вулицями й увагу якої відвертає то тінь, то юрба, то дивний злам лінії фасадів, і яка врешті опиняється в такому місці, де ніколи не бувала й не мала наміру бути. На шляху світової історії трапляються місця, де вона неодмінно має з нього збитися. Сучасність — це завжди ніби крайній будинок у місті, який до решти міських споруд належить уже мовби й не зовсім. Кожне покоління вражено запитує: «Хто я і ким були мої попередники?» А краще воно спитало б: «Де я», — маючи на увазі, що його попередники були не якісь інші, а лише десь-інде. «Це вже дещо дало б», — подумав Ульріх.