Читать «Майстри часу» онлайн - страница 9

Лiда. Я була в Петербурзi… на курсах. (Чути третiй дзвiнок, поїзд, що стояв пiд вiкнами, рушає).

Юркевич. Якби ви знали, скiльки разiв я мрiяв про нашу зустрiч, i раптом сьогоднi… Ну, скажiть же, скажiть, чому нiчого не можна прочитати у ваших очах? Невже ви тодi не бачили, що я був безумно, до нестями в вас закоханий?

Лiда. I все-таки поїхали… поїхали назавжди.

Юркевич. Поїхав, поїхав… А чому ж ви не сказали менi — зостанься?

Лiда. Ах, Олексiю Семеновичу, що минуло — не вернеш. Та й я тепер уже не та. Цi роки… Петербург, курси багато чого мене навчили, багато на що розкрили очi.

Юркевич. Але як ви сюди потрапили? Ви ж знаєте — це моє мiсто.

Лiда. Тут живуть нашi родичi.

Юркевич. Так, пам'ятаю, пам'ятаю. Але це, здається, десь на селi.

Лiда. Так, за десять верст — у Полинiвцi.

Юркевич. Чому ж ви самi?

Лiда. Я не сама — там мама i Катя. А ви виїжджаєте?

Юркевич. Уявiть собi, така досада! Два роки мрiяв побачитись з вами, а тепер, коли ця радiсть прийшла, я мушу через десять хвилин поїхати, i поїхати так далеко!

Лiда (сумно). Там знайдете iншу радiсть — кращу за цю.

Юркевич (глибоко схвильований). Iншу радiсть! Лiдо! Лiдо! П'ять хвилин тому, перед вашим приходом, я зазнав безумної радостi. Усмiхнулася доля: один багатий пан дав менi одне… одне доручення i, уявiть собi, три тисячi карбованцiв за пусту комiсiю. Три тисячi карбованцiв, щоб з'їздити в Париж i привезти йому одну… одну рiч. Ви пам'ятаєте, як я мрiяв поїхати за кордон — i раптом така нагода! Але тепер — але тепер, Лiдо, це все померкло, коли я побачив вас. Це дiйсно, як казав той нiмець, «закон тiсного часу», коли подiї тiснять одна одну. Лiдо, я ще вас побачу, ви надовго сюди?

Лiда. Так… дуже надовго. Я виходжу замiж.

Юркевич (пiдводиться). Замiж? Боже мiй, коли, за кого? Лiдо!

Лiда. За одного тутешнього земця — з Полинiвки. Я познайомилася з ним у Петербурзi. За Котельникова.

Юркевич. За Котельникова! За цього демагога! I ви його любите?

Лiда. Нас зв'язала не любов, а погляди, переконання. Я ж казала вам, що багато дечого навчилася за цей час. I насамперед — поважати людей, якi боролися за правду.

Юркевич. Ну, звичайно, де ж менi рiвнятися з цим борцем! Його ж переслiдували, вiн був на засланнi, в тюрмi! Так, я пам'ятаю — вас же завжди поривало до революцiї i тому подiбних речей.

Лiда (хоче йти). Пробачте, Олексiю Семеновичу, менi вже пора. Прощайте!

Юркевич. Нi, це якийсь кошмар, дiйсно якась тiснота подiй! Коли ж ваше весiлля?

Лiда. В п'ятницю.

Юркевич. Як! У п'ятницю? Через три днi?

Лiда. Та пiзнiше ж не можна — починається пiст.

Юркевич. Нi, це щось безглузде! Я через п'ять хвилин поїду, а ви через три днi виходите замiж! Вiд цього, справдi, стає тiсно в мозку, в нещаснiй моїй головi! I це пiсля двох рокiв розлуки, двох рокiв невгасимої мрiї про вас! I ви так просто про це говорите! Вона його поважає! А любов? А любов, Лiдо? Невже ж ви нiколи про неї не чули, хоча б з ваших газет?