Читать «Майстри часу» онлайн - страница 10

Лiда (пiдводиться схвильована). Любов… любов. Це занадто велика розкiш, Олексiю Семеновичу, Тисячi людей не мають хлiба, а не те що любовi!..

Юркевич. I все-таки люблять. Як не соромно вам зрiкатися любовi — вам, молодiй, принаднiй. I невже ж ви нiкого не кохали? Хоча б тодi — в Курську?

Лiда. Навiщо ви говорите менi це, Олексiю Семеновичу? Якщо ви самi не бачили, то хiба я могла?.. Ах, та що згадувати! Адже ж я така безсердечна. Адже ж я тiльки мовчу — я не вмiю переживати так поетично, так музикальне. Якщо ви тодi не вгадали… (Зiтхає й одвертається).

Юркевич (схвильований). Та невже ж це можливо? Лiдо, моя Лiдо! (Бере її руку). Невже ви мене кохали? кохаєте? Нi, нi, це було б… Лiдо, моя Лiдо! Та я ж люблю вас, люблю без краю, до нестями!

Лiда (пiдводиться). Прощайте!

Юркевич. Лiдо, якщо я був дурнем тодi, то не будьмо хоч тепер нерозумнi. Через десять хвилин я мушу поїхати в далекий Париж, що так принадно менi усмiхався, але я не поїду. Скажiть одне слово — i я зостануся з вами. Будьте моєю дружиною, Лiдо, — я вiддаю вам найкраще, що маю. Скажiть же це слово, яке ви так довго таїли.

Лiда (раптом оповиває його шию руками). Любий! Коханий!

Юркевич. Лiдо, Лiдо! (Поцiлунки). Яке чарiвне щастя! Зараз же поїдемо до тебе, до твоєї мами, добре?

Лiда. Так, так, а потiм до тебе…

Юркевич. До мене, до мене, моя радiсть! Яке щастя! Чи думав я десять хвилин тому, що побачу так скоро твої чудовi очi, якi снилися менi стiльки разiв!

Лiда. А тобi не жаль… Парижа?

Юркевич. Ти, ти моє щастя! Це ти моя принцеса Буль-Буль, моя курочка. (Смiється). Ах, коли б я тобi розказав!.. Адже ж це ти, ти золота птиця Iндаура, це тебе я знайшов у горах Сатпури, на рiчцi Чамбал, принцеса Буль-Буль ель Газар. А скажи, тебе не кусають блохи?

Лiда (наївно). Ах, знаєш, страшенно! У вагонi їх така сила — фу, як тобi не соромно, безсовiсний!

VI

Носильник (входить). Чи не ви будете панночка з Полинiвки? Там коней по вас прислали.

Лiда. Так, так, я зараз. Я зараз прийду.

Юркевич. Ходiм. А мої речi? А де ж?..

Носильник. Зараз, добродiю, буде ваш поїзд, я тiльки принесу графовi нарзану — i заберу вашi речi — миттю. (Виходить).

Юркевич. Ах, так, граф… Вiн ще тут? Добре, добре, я того…

Лiда. Ну, ходiм же, любий!

Юркевич. Бiжи, моя радiсть, я зараз — тiльки скажу два слова цьому моєму… графовi.

Лiда. Ну, добре, я зараз. (Бiжить).

Юркевич (сам. Береться за голову). Поїзд!.. Поїзд… Все ж таки це якийсь сумбур: курочка… принцеса Буль-Буль… три тисячi… Лiдочка… за п'ять хвилин поїзд… мiй поїзд. (Чути далекий гудок). Вiкно, канапа, золотi iскри, далекий зазивний гудок. I все ближче i ближче чарiвний мiраж. Але ж я не поїду! Не поїду! Значить, усе пропало! (Стискає голову). Як тiсно, як безумно тiсно в головi! А може, а може, ще можна поїхати? Нi, нi, хiба це мислима рiч, адже ж призначено весiлля, треба побалакати з її матiр'ю. А екскурсiя завтра поїде. А! Геть цi пiдлi вагання! Щастя тут, воно зi мною, i я не вiддам його нiкому — це Лiда, моя Лiда! (Ходить по кiмнатi). Так. Значить, треба повернути графовi цi грошi. Так. (Виймає з кишенi пакет). Треба. А все-таки, як досадно. (Зважує на руцi пакет). Двадцять три тисячi карбованцiв! Двадцять три тисячi! I навiщо вони йому? Викине, каналiя, знову на яку-небудь… курку. Яка, власне кажучи, несправедливiсть: менi й не снилися такi грошi, а для нього вони — каприз, дрiбниця, цiна однiєї курки. Двадцять три тисячi! Цiлий капiтал, багатство, воля, щастя, чужi країни, море. А для нього — дурна курка. Якби його стукнув удар, що давно на нього чекає, — цi грошi були б моїми. Адже ж вiн нiкому не говорив, що дав їх менi — навiть дружинi. (Ходить схвильований по кiмнатi). Хто це говорив щось таке про удар, про паралiч? (Тре чоло). Ах, це той химерний механiк з зубним болем!