Читать «Майстри часу» онлайн - страница 40

Дiвчинка. Вiсiм рокiв.

Лiда. Вiсiм рокiв… Вiсiм рокiв… Дев'ять рокiв щастя! Дев'ять рокiв тому я була молода i любима… Дев'ять рокiв!.. Неначе це було вчора. Дев'ять рокiв, якi я вiддала революцiї… Замiсть них… замiсть них я могла мати таку ось дiвчинку. (Притягає до себе i цiлує дiвчинку). Ось таке своє дитя.

VIII

Входить Таратута, шумно уриваючи лiризм цiєї сцени.

Таратута. Готово, товаришу директор. Поїхали. Все гаразд, кругом шiстнадцять — i все на свi… (Дивиться уважно на Лiду). Та що з тобою, товаришу директор, неначебто в тебе фари спiтнiли, пiдмокли? Ага!.. Ось воно що… Згадала минуле, жалiєш, що в тебе такої дiвчинки немає. Ну, так це, брат, пусте дiло!

Лiда (витирає очi). Нiчого, Таратуто, вже пройшло.

Таратута. Та й де б ти знайшла таку дiвчинку? Товариш Юркевич — хороший хлопець, душа-чоловiк, але, правду кажучи, не наш. Одне слово — гнила iнтелiгенцiя. I добре ти, значить, зробила, що тодi його кинула. Тепер i сама бачиш.

Лiда. Правда, Таратуто, правда! Час — великий суддя, вiн кожному присудить по заслугах, кожному вкаже його мiсце. Моє мiсце тут, а його… Ну, прощай, дитя. (Ще раз цiлує дiвчинку).

IX

Цiєї хвилини чути жiночий голос, що кличе дiвчинку: «Нiночко, Нiно! Де ти?»

I зараз же входить Софiя Петрiвна, її подоба стала ще характернiшою, i доводиться признатись, Софiя Петрiвна чимало-таки допомагає природi, щоб затримати свою молодiсть, яка вже минає.

Софiя Петрiвна. Ти знову не слухаєш, негiдне дiвчисько! Мама хвилюється, турбується, а вона — вредна дитина… Де тато?

Входить Юркевич.

Нарештi! Де ви пропадали? Я вас двi години шукаю по цiлому вокзалу.

Юркевич. Та я ж весь час тут, тiльки цигарок зайшов купити.

Софiя Петрiвна. Ви хочете, щоб ми спiзнилися через вашi дурнi цигарки? Що за кара божа з таким чоловiком!

Юркевич. Та що ти, моя дорога, — поїзд через сорок хвилин.

Софiя Петрiвна. Вам би тiльки сперечатися. Ходiм!

Юркевич. Зараз. (Пiдходить до Лiди). Ну, до побачення. (Бере її руку).

Софiя Петрiвна. Олексiю Степановичу, я йду!

Юркевич (зiтхає). Прощай, Лiдо!

Виходить за Софiєю Петрiвною i дочкою.

Таратута. Бачила? Ось куди йшла його дорога… Ех!..

Х

На перонi рух. Дзвiн. Чути далекий, невпинно наростаючий гудок паровоза. I зразу ж вибухає урочистий марш, яким зустрiчають поїзд.

Ще хвилина — i вiн влiтає на перон.

Входять Черевко, Оля, секретар i всi попереднi, крiм оркестру, який залишився пiд вiкном. Привiтання, вигуки, Лiда i Таратута пiдходять до Черевка i тиснуть йому руки. Секретар говорить своє привiтання, але музика заглушає його слова.

Секретар (махає у вiкно на оркестр). Та тихше-бо ви, чорти, — нiчого не чути!

Музика замовкає.

Секретар. У нас, товаришi, мало часу, i я скажу тiльки головне. Адже Андрiй Трохимович знову їде, їде далi — на Днiпробуд, на iншi новобудови. А їде вiн, товаришi, тому, що путь його не скiнчилася i поїзд його йде все вперед i вперед. А почалася ця путь ще дев'ять рокiв тому — в тисяча дев'ятсот двадцятому роцi, коли мчав Черевко на своєму паровозi на фронт, ведучи в бiй червонi ешелони. Не знав вiн тодi нi колiї, нi станцiй, не знав конкретно i коли повернеться додому. Тiльки знав i вiрив, що колiя ця правильна, що приведе вона, товаришi, до соцiалiзму. Не лiчив вiн тодi i часу — а примусив його служити революцiї. I за тижнi, за мiсяцi на розбитому паровозi перегнав вiн тодi роки — бо тiльки за роки можна було зробити те, що зробили тодi за тижнi Черевко i червонi бiйцi на фронтi. Бо вони загнуздали час, товаришi, — всi цi майстри заводiв, паровозiв, шахт. Вони стали майстрами часу, товаришi! Тепер їх поїзд рушає далi. Вiн їде, товаришi, з Всесоюзного з'їзду Рад, де ухвалили п'ятирiчку соцiалiстичного будiвництва, за яке десять рокiв тому билися i вмирали нашi робiтники i селяни — майстри великого Жовтня. То хай живе наш кращий борець i майстер Черевко, що беззмiнним машинiстом провiв свiй поїзд з полум'яних днiв Жовтня i веде його все далi i далi по шляхах i станцiях великої будови — до соцiалiзму!