Читать «Друзі за листуванням» онлайн - страница 13

- А їсти? - озвався Толя.

- Скоро!

Ксеня занурилася в читання. Толя, Тоня, й Іван знову взялися за гучну дискусію, а Ліза, котра все ж сіла біля Ксені, гучно чмакала жуйкою.

Невдовзі подали обід. Уважні стюардеси ставили те саме запитання кожному пасажирові: “Курку чи рибу?”.

- Мені б і те, і те! - голодними очима Толя спостерігав за наближенням жаданого обіду.

Але Дарина замовила всім курку, щоб не створювати непотрібної метушні. Вона сумнівалася, що діти одразу ж упораються з правильною відповіддю. Усе ж літак американський, а отже, мовна практика розпочалася!

По обіді розморені й утомлені довгим перельотом діти поснули.

- Будете чай? - спитала усміхнена стюардеса.

- Ми що, вже прилетіли? - сонно буркнув Іван.

- Майже!

- Оце то так! - Толя почав тормосити Тоню. Прокинулися і Ліза, і Ксеня.

- Прилетіли, Тоню! - радісно кричав Толя.

- Чаю? - перепила Дарина.

А діти вже ледве стримували неймовірне бажання опинитись назовні. Скоро літак почав опускатися, відкриваючи величний вид на Нью-Йорк. Місто виблискувало, світилось, мерехтіло різноманітними кольорами. На яскраво освітлених широких проспектах можливо було навіть розгледіти машини: одні швидко рухалися, а інші довгою змією стояли в заторах.

- Ов-ва-а! - вигукував Толя.

Дарина намагалася триматися серйозно, але й сама раділа, що вони таки щасливо подолали таку значну відстань і вже скоро матимуть нагоду відпочити.

РОЗДІЛ 7.Ласкаво просимо!

Забравши багаж, група дітей на чолі з Дариною попрямували до виходу, де на них уже чекали представники молодіжної спілки. Двоє молодих чоловіків у синіх футболках з вишитими великими зображеннями земної кулі стояли, тримаючи плакат. “Ласкаво просимо!” - було написало на ньому кількома мовами: англійською, іспанською, російською, китайською... і українською.

- Дарино! - гукнув один із них, вимахуючи плакатом. - Сюди!

- Ох! - радісно заусміхалася та й поспішила назустріч.

Ксеня, Ліза, Толя, Тоня та Іван познайомилися з Майком та Лукашем, їхніми новими провідниками. Як виявилося, перший був з Великої Британії, а другий - із Польщі. Хлопці приязно потисли їм руки на знак дружби й пірнули в людське море, ведучи дітей до жаданого виходу.

Неймовірний натовп навколо вражав: люди різних рас та національностей метушилися, штовхалися валізами та вискакували аж до дороги, закликаючи таксистів. Одні вже сідали до авта, а менш спритні незадоволено галасували й лаяли щасливчиків.

Задушливе повітря вдаряло в ніздрі так, що, здавалося, не вистачить подиху. Було спекотно й волого.

- Тут так завжди? - буркнув Толя, втираючи чоло.

- Ну, майже! - відповів Лукаш. - Але сьогодні ще й грозу обіцяли!

Усі нарешті розмістились у невеликому автобусі, Майк завів двигун, тихо увімкнув музику, повернувся до дітей і сказав:

- Перед вами надвечірній Нью-Йорк - найкраще видовище! Упевнений, у вас таки перехопить подих!

- Що - що він сказав? - перепитала Ліза у Ксені. - Ти зрозуміла? Не сказав, а ніби випалив слова, як ракета. Вони що, усі так тут розмовляють?

- Ні, от побачиш, - зауважила Дарина.

Вони мчали так швидко, що вогні зливалися в одне велике сяйво. Що далі їхали, то кращі краєвиди відкривалися: мости, мости... Ось розлилася на півміста ріка Гудзон. Далі з’явилися багатоповерхові будинки, що, мов титани, підпирали край неба, а декотрі хмарочоси дійсно сягали хмар. Вікна будинків миготіли різноманітними вогнями: неначе ялинкові гірлянди - саме такими видавалися вони здалеку. Обабіч дороги миготіли реклами, плакати, оголошення - але таких розмірів, що Ксеня навіть не мала з чим їх зрівняти, хіба що з тими ж хмарочосами.