Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 43

Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть. Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на «Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло, й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі, коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.

— Не тепер, на «Целині», добре? — Він киває.

От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.

Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.

* * *

I от ми після Дня студента.

— Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, — поінформувала нас Йолька. — Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.

— Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.

— І не на мою шкіру, — докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. — А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.

— Начеб ти забула змити суничну маску, — оцінила Йолька.

— Дуже дякую. Ти вмієш утішити.

— Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.

— Нічого не розумію, — прохрипіла Йолька. — Який іще Вілліс?

— А це у нас такий шифр.

— Скажи краще, як ти дісталася додому? — поцікавилась Йолька.

— Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?

Евка покрутила головою.

— Ми загубили тебе одразу перед виходом.

— У такому разі не знаю. Це таємниця.

Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.

— Мене, здається, попускає, — повідомила нам Йолька.

— А я й далі маю в голові розсипані «пазли», — прохрипіла Евка.

— До завтра вони складуться, — втішила я її.

— Мусять, бо в мене важлива зустріч.

— Із «коником»? — зацікавилась Йолька. — До речі, цікаво, як там наші коники?

— Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, — поплескала я себе по стегнах.