Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 13

— Хотіла б я в це вірити, — покрутила вона головою. — Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.

— Ти маєш на увазі себе? — я підкинула млинець аж до самісінької стелі.

— Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.

— Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала, що вони це все розігрують і потім деруть лаха.

— Вони — це хто?

— Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони — це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.

— На стажування не беруть студентів, — мордувала мене Йолька.

— Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.

— Чому?

— Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.

— Так говорить кожен узалежнений.

— Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.

— Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.

— Із ким?

— Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.

— Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.

— Ти й справді недовірлива, — визнала Йолька. — Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.

— Куди?

— До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?

Я кивнула.

Йолька зітхнула.

— Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.

Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч-на-віч із університетським психіатром.

Університетський психіатр

— Доброго дня. Прошу сідати.

Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.

— Я повинна лягти?

— Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, — пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.

— Прошу, це моя карточка.

— Малина, — прочитав він. — Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?

— Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…

— Гм, — покивав головою доктор Губка. — Справді? І що?

— І їм. — Я голосно глитнула слину.

— Цікаво, — він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.

— Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.