Читать «Смак свіжої малини» онлайн - страница 113
Ізабелла Сова
— Тридцятидев'ятирічною бабцею, — закінчила я.
* * *
Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина реакція — це повний ентузіазму вигук.
— Я деколи трохи непокоюся, — тягнула Евка. — Думаю про те, що буде колись. За кілька років.
— Що буде? Плюнь на це, — порадила Йолька. — Може, вже нічого не буде.
— Так буде романтичніше, — сказав мені по телефону Яспер. — Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.
— Що вони сказали? — допитувався Лешек.
— Пришлють фотки.
— Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього потелефонувати. Попередити.
— Старий, яка турбота, — озвалась Евка.
— Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.
— Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там моделінова?
— Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної ситуації, пори року й обставин.
— Маєш його знімок? — зацікавилась я.
— Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості, але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.
Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж. А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.
— О, пані Малинко! — зрадів він, побачивши мене.
— Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. — Я окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — 3 тебе вийшов класний хлопець. Такі м'язи ростуть самі?
— Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має схильність до повноти, — зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — Пані, тобто Малино, ти теж незле виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.
— Я змінила макіяж, — пояснила я. Про ніс він не мусить знати. — А як там твої зуби?
— І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись. Завдяки Евці.
— Це схвально.
— Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…
— Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, — збрехала я.
* * *
Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант? Звісно, до універу. Посиджу за комп'ютером, підготуюся до семінару. Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар'єра?