Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 4
Микола Олександрович Далекий
Юрко захопився й не помітив, що переступив ту межу, до якої йому не слід було й наближатися. Стефа раптом відхилилася від нього й, намагаючись звільнитися з обіймів, уперлася кулачками йому в груди. Від неї віяло холодом.
— Якщо ти поляків так ненавидиш, для чого тоді… Для чого? Пусти, я піду. Пупи.
Кілька необережних слів, і все зіпсовано. Якщо Стефа образилась — це надовго. Коли тепер вони зможуть знову побачитися й поговорити без свідків? А їм треба так багато обміркувати. Ні, вона таки повинна його зрозуміти.
— Не будь же ти миленькою дитиною, Стефо, — осудливо зашепотів хлопець, — хіба я хотів образити тебе… Я по-справедливому міркував. Тебе це не стосується. Та й яка ти полька, подумай?
— Полька.
— Батько твій хто? Це все ксьондзи вигадали. Ніяк між собою людей не поділять.
— Я — полька, римо-католичка, — стояла на своєму дівчина.
Гострі кулачки її все ще міцно впиралися в Юркові груди.
— Добре. Мені це байдуже. Не захищай поляків, коли вони винні, а я українців не буду захищати. От і все.
— А чому ти ксьондзів так не любиш? Може, ти безбожник?
Такого запитання Юрко аж ніяк не сподівався. Він весело засміявся. Видно, засміялась і сама Стефа. М'язи її рук ослабли. Хлопець легко притис її до себе, й вона знову притулилася щокою до його грудей.
— Ні, я серйозно запитую… Може, ти і в бога не віриш?
Юрко тільки поцілував її в тім'я. Стефа — маленька дівчинка. Де йому розводитися зараз про свою думку щодо ксьондзів, релігії, бога? Ще буде час для таких розмов. У Стефи бабуся по матері — щира католичка. Це вона Стефу накручує. О, то бабка! Бідна, як церковна миша, а гонору, гонору… Вона родом нібито із збіднілої шляхти. Ну, це всі поляки так… Обов'язково напустять туману щодо свого шляхетського походження. Юрків старший брат — Петро — той уміє поглузувати з поляків. Говорить: полякові краще сказати, що його дід був байстрюком, прижитим за п'ять злотих прабабкою від графа Потоцького, ніж признатися, що весь його рід з діда-прадіда чесно рився в гної, орав землю й сіяв хліб. Петро не любить поляків. Німців, росіян і навіть євреїв він ще якось терпить, а поляків зовсім не зносить. Це вже хвороба якась. Є ж люди, які, наприклад, не зносять якого-небудь запаху чи смаку. Так і Петро. Від самого слова «поляк» його починає судомити. О, Петро нізащо не пробачить йому, Юркові, коли довідається про Стефу.
Правду кажуть, що ті, хто любить, легко вгадують думки один одного. Стефа вгадала.
— Ну, припустімо, німці підуть, прийдуть совіти. А твої брати залишаться. Що вони тобі скажуть?
— А що сказали твоєму батькові, коли він одружився з полькою? — огризнувся Юрко.
— Що ж ти рівняєш. Хіба в нього така рідня була? Один ваш Петро чого вартий… Готовий живцем їсти поляків.
Дивна річ, коли Юрко сам думає про старшого брата, він готовий обвинуватити його багато в чому. Але як тільки хтось інший нападає на Петра, йому, Юркові, завжди хочеться стати на захист.