Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 5

— Стефо, чому ти не хочеш зрозуміти?.. Петрові перепало від поляків… Вони його все життя переслідували.

— То він же гайдамака, пошту пограбував.

— Ну, от… Хіба він простий грабіжник? Для себе він грошей не взяв. Ані гроша! Це на суді доведено. Знаєш, Стефо, Петро зовсім не такий, як ти собі уявляєш. Він борець за ідею, а його ідея — самостійна Україна. Тут нічого не вдієш. Йому нічого не треба — віриш? — ні багатства, ні землі своєї, ні хати, ні дружини, ні дітей, а тільки дай йому самостійну Україну.

— А тобі? — вкрадливо й тривожно запитала Стефа. — Може, й тобі нічого не треба? Ні сім'ї, ні дітей… Може, й ти такий?

Зрозумівши, що тривожить Стефу, Юрко тихо засміявся.

— Я сам не знаю, хто я такий, — сказав він, глибоко зітхнувши. — Наш Петро каже, що мене школа за совітів дуже зіпсувала, що я денаціоналізований елемент. Петро любить мене й злиться страшно, що не може на свій бік перетягти. Я хоч і наймолодший, а, видно, най-упертіший з усіх Карабашів. Ну, як я можу сказати на стіну, що вона чорна, коли бачу — біла. От Наталя Миколаївна… Ти її знаєш совітка, учителька. Вона каже: нація головної ролі не відіграє. Я з нею згоден. Що з того, що людина однієї з тобою нації? А якщо це негідник або круглий дурень? То чому я повинен вважати, що він кращий, дорожчий для мене, ніж, скажімо, грек, росіянин, француз чи поляк навіть, якщо це розумні, справедливі люди? Звичайно, я Україну, народ свій люблю, але не так, як паш Петро, — до безтями. Мені Україна очей на все інше не заступає. Ну, це довга розмова. Не про це нам треба зараз…

Він задумався на кілька секунд і сказав рішуче:

— Отже, так, Стефо. Треба ще потерпіти трохи, почекати. Як прийде сюди Червона Армія, ми відразу ж виїдемо звідси.

— Куди? — злякалася дівчина.

— Там видно буде.

— Ну, як же ми поїдемо? Не вінчані? А бабуся, а братик мій… Ти дурниці говориш, Юрку, не подумавши.

— Ні, я подумав добре. Ми візьмемо бабусю й вашого Славка з собою.

— Бабуся не поїде. Що ти!

— Треба вмовити. Удвох ми вмовимо. Слухай, Стефо, перший час, як прийдуть совіти, тут буде таке, що краще втекти звідси на рік-два, поки совіти наведуть лад. Я знаю, що тут буде… Ти кажеш — куди? А хоча б до Львова чи до якого іншого великого міста.

Стефа хотіла щось сказати, але Юрко не дав їй рота розкрити.

— Чекай-чекай. Ти що думаєш — я дурненький? У Львові не знайдемо собі місця, тоді завербуємось кудись на роботу. Пам'ятаєш, як совіти відразу почали були вербувати людей на роботу. Наші їздили в Донбас, на Урал і кудись у ліси до Білого моря. Квиток їм давали на всю сім'ю, гроші на дорогу й ще там аванс, здається. От ми й поїдемо. Ми з тобою працювати будемо, бабусю на кухню десь улаштуємо.

«Боже мій, невже Юрко говорить усе це серйозно? — із страхом подумала Стефа. — Вигадує сам не знає що, та й годі. У нього ще вітер у голові. Правду бабуся каже».

Але Юрко не дає Стефі часу на сумніви. Його фантазія невичерпна, він веде свою подружку далі, крутою звивистою стежиною нездійсненної (ну, звичайно, нездійсненної ж!), але такої сміливої й захоплюючої мрії.