Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 3

Юркові уста лишалися стиснутими. Безмовний крик пролунав у його душі, і в ній, наче в холодному порожньому лісі, прокотилася зловісна луна. Хлопець стер долонею піт з чола, тихо, переконано сказав дівчині:

— Слухай, Стефо, хіба ти не розумієш, що пан бухгалтер — то вар'ят. Ну, скажи, чи могла нормальна людина…

Стефа з обуренням перебила його:

— Тепер усі вар'яти. Згубити жінку, дитину маленьку…

Вона заплакала. Щоб утішити кохану, Юрко почав гладити її плече.

— Ну, чого ти? Відразу в сльози… Не суши собі голови чужою бідою. Не завжди будуть такі порядки.

— Поки гладкий схудне — худий здохне…

— Треба потерпіти, почекати.

— Будемо чекати, а тебе до Німеччини на роботу поженуть.

— Уже ганяли.

— В українську партизанку заберуть. Ще гірше…

— Там мені нічого робити.

— О, вони знайдуть тобі роботу…

— От ти яка! — обурився Юрко й навіть підвищив голос. — Усі ви такі. Баби… Кажу тобі — я все обміркував. Головне — якось протриматися, поки прийдуть совіти. Тоді боятися нічого. Для совітів не має значення, якої людина національності чи, скажімо, релігії. Їм на це плювати, в них усі нації одним миром мазані й ніякої різниці немає.

— Безбожники. До костьолу не ходять, не вінчаються.

— Е-ех, Стефо, слухай свого ксьондза, він тобі накаже. Ясна річ, при совітах ксьондзам не буде таких розкошів, як перше. Совіти взагалі релігію не дуже-то шанують, це правда, але таки й за совітів хто хотів, той і вінчався, й дітей хрестив, і службу божу в костьолі слухав. Не боронили. Та той же… — Хлопець мало був не навів як приклад Ореста Вайчишина, та вчасно прикусив язика. Ото ще напасть! Злощасний «пан бухгалтер» не йшов з думки й наче переслідував Юрка.

— Та хіба мало вінчалося в нас за совітів! — сказав він поспішно. — Тільки перед війною на Великдень п'ять весіль було на селі. Я ж пам'ятаю.

Стефа вже не схлипувала. Юркові докази, видно, здавалися їй переконливими, але вони не могли цілком заспокоїти її.

— А де ті совіти? Скільки їх чекати? Може, й не дійдуть сюди.

— Дійдуть! — упевнено заявив хлопець. — Вони вже біля Києва. Місяць-два — й будуть тут. Вони тепер швидко йдуть. Герман уже не той. З кожним днем слабіший.

Добру хвилину тяглася мовчанка. Юрко й Стефа думали про одне й те ж саме — про своє майбутнє, але думки їх бігли різними стежками.

— Ну, гаразд, прийдуть твої совіти… — зітхнула дівчина. — Гадаєш, українці перестануть мордувати поляків?

— А чому ти говориш тільки про українців? Твої поляки що, ні в чому не винні? Хто хутір Дубки спалив? Святий Миколай?

— Дубки, Дубки… — похитала головою Стефа. — А хто перший почав? Адже до Дубків українці спалили два польських хутори, а в Кривичах вісім родин замордували за одну ніч. Що полякам було робити? Чекати, поки з Дубків до них знову ваші гайдамаки прийдуть?

— Ти краще мовчи з своїми поляками. — Юрко починав сердитися. — Слухати не хочу. Поляки добре залили сала за шкуру українцям. Прочитай історію… А гонор який! Скажеш — неправда? Кожен найзадрипаніший поляк дивиться на тебе так, наче ти ще йому до пупа не доріс. Тому-то українці їх так ненавидять.