Читать «По живу і мертву воду» онлайн - страница 2

— І не боїшся? Вони повбивають нас… І тебе, й мене.

Груди в хлопця піднялися високо, наче він збирався пірнути в холодну воду. На кілька секунд Юрко затримав подих. Однак серце його билося рівно — страху перед майбутнім він не мав.

— Ой, не вірю, Юрку… Не буде нам щастя. Не буде…

Голос її звучав сумно й розсудливо, наче то говорила літня жінка, що вже багато горя зазнала на своєму віку.

— Ти лише на рік старший від мене, а мені нема й шістнадцяти. Ми — діти, Юрку, бавимося в кохання. А час не такий. Ой, не такий нині час.

Видно, Стефа висловлювала не свої думки, а повторювала те, що їй казала бабуся або покійна мати перед смертю. Але ж це не міняло становища. Що Юрко міг заперечити їй? Він міг, певне, до її гірких слів додати свої, ще гіркіші та безнадійніші. Адже він знав набагато більше… Але хлопець був гонористий, упертий і самовпевнений. Молода, незаймана, розквітаюча сила переповнювала його. Йому здавалося безглуздим, смішним саме припущення, що хтось зможе перешкодити його коханню, стати на шляху до щастя. Ні, дзуськи! Коли б уже пішло на те, він одурить усіх, обійде небезпеку, проб'ється силою, обкрутить усіх круг пальця, але не дасть скривдити себе й Стефи. Не на такого натрапили. І не пхайте носа не в свою справу. Геть з дороги!..

Навіть смерті він не боявся.

Він уже вчений у таких справах…

— Згадай, Юрку, як любив вуйко Орест свою… Адже не було в наших Підгайчиках жінки, котра б їй не заздрила. А на чому скінчилося? Власними руками і її, й… гарну, як янголятко…

Юрко не дав їй доказати, затулив рота долонею. Він міг слухати все, що завгодно, лише не цю історію про Ореста Вайчишина.

Одначе Стефині слова вже розбудили те, що він так старанно ховав і присипляв у своїй пам'яті. Картини недавнього похорону дружини Ореста Вайчишина і його трирічної «гарної, як янголятко», дочки промайнули перед очима.

… Дві забитих труни на возі — велика й маленька. На маленькій сидить хлопчик у голубій вельветовій курточці, зляканий, з заплаканими очима, з шматком білого хліба в руці.

… Змарніле, схудле, але все ще гарне обличчя пана бухгалтера, вуйка Ореста, що йде за возом у святковому костюмі її чепурних чоботях «англіках».

… Легко полощеться на вітерці жовто-блакитний прапор, прикріплений до сріблястого держака, прикрашеного алюмінієвим тризубом.

Мовчазні постаті людей вздовж дороги й обличчя, обличчя, нерухомі, наче закам'янілі, з виразом подиву й глибокого страху: «Такого ще не було в нашому селі, такого й старі не пам'ятають».

Юркові аж горло звело судомою. Потрібно було кілька секунд, щоб збити, затоптати, погасити в пам'яті своїй, наче головешки з вогнища, ці непрохані яскраві спогади й оволодіти собою. Тьху ти, чорт! Йому, Юркові, завжди стає моторошно, коли отак раптом, несподівано заводять мову про те, що сталося в сім'ї пана бухгалтера. Він би її не повірив, що Вайчишин міг вчинити таке, коли б на власні очі не бачив двох трун із свіжоструганих дощок — великої й маленької. Пан бухгалтер ішов за возом з домовинами дружини й дочки в тому «елегантському» костюмі, в якому він усього лише три роки тому «брав шлюб» у церкві з гарною молоденькою полькою Іреною. Люди, що діється з вами? Ви ж свою кров губите. Отямтеся!