Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 77

— Ч-чорт! — напівголосно вилаявся він, примусивши здригнутися Клайда.

Меджі спинилася. Вона ще раз припала, прислухаючись, до грудей Джеймса. Клайд похолов. Він боявся запитувати.

Дівчина підвела голову і деякий час мовчала. Потім вона подивилася широко відкритими очима на Клайда, на Фреда, який незграбно переступав з ноги на ногу, і майже беззвучно сказала:

— Ще треба ось що…

І вийняла з кишені спідниці маленьке дзеркальце у пластмасовій оправі, протерла його й приклала Джеймсу до рота.

— Коли б воно хоч трохи затуманилося… — прошепотіла вона.

Дзеркальце не туманилося. Даремно Меджі прикладала його ще й ще раз до рота Джеймсові, даремно вона з напруженням вглядалася в нього, даремно шукали слідів дихання Джеймса і Клайд, і Фред, схилившись над маленькою рукою Меджі, що тримала дзеркальце. Його поверхня лишалася чистою й ясною. Джеймс Марчі не дихав!

Коли це стало цілком очевидним, Меджі вже не витримала, їй не допоміг досвід медичної сестри. Вона кріпилася весь час, бо думала, що це лише глибока непритомність Джеймса; не кидала цієї думки й тоді, коли шукала дихання Джеймса, прикладаючи вухо до його грудей, коли намагалася намацати його пульс, зробити штучне дихання й масаж серця і коли в останній надії вдивлялась у блискучу поверхню дзеркальця. А зараз, коли не допомогло й це, дівчина безпорадно опустила руки й гірко заплакала. Вона плакала, як плачуть, втративши кохану людину. Бо ж ця людина одразу ввійшла в її життя й оволоділа всіма її симпатіями, стала рідною й близькою. Милий, славний Коротун-Джеймс, він так уважно ставився до неї, був такий лагідно запобігливий, дбайливий, — і вона не встигла нічого йому сказати, відповісти на його піклування і увагу. І його вже немає, адже вона добре це розуміє, немає, немає… Вона плакала дедалі голосніше, не ховаючись, бо нічого більше не лишалося робити, тільки плакати. Джеймса вже немає, немає, немає…

її ніхто не втішав. Та й хто б це робив, коли і Фред, і Клайд були не менше вражені й приголомшені страшною бідою. Фред судорожно стискав і розводив пальці рук, здавлюючи їх так, що біліли суглоби; він мимоволі повторював одне й те ж: «Ч-чорт! Ч-чорт!», не знаходячи інших слів, та й не шукаючи їх. Він дивився на тіло Джеймса Марчі, на його бліде обличчя з застиглими очима, на розхристані груди і не міг уявити собі, що це кінець, що немає його друга, разом з яким він провів стільки років. Ще напередодні вночі вони сперечалися, і Фред іронізував, глузуючи над простодушністю Коротуна, над його впертим небажанням оцінити практичні пропозиції Фреда. А тепер Джеймс пішов від них назавжди. І цього не можна було осягнути розумом.

А Клайд?

Клайд не плакав, зовні важко навіть було уявити, яке глибоке горе спіткало його. Блакитні, нерухомі очі Коротуна дивляться повз усе… Для Джеймса Марчі все навкруги було неповторним, прекрасним життям, яке він намагався осягнути цілком, зрозуміти в усій його різноманітності! Він хотів знати все. Його жадоба пізнати навколишній світ була ненаситною. «Коротун, мій любий, дорогий мій! Чому саме з тобою сталося це лихо, чому ти занапастив себе своєю необачністю?.. Хотів знати ще більше?.. Тобі обов’язково було досліджувати оту космічну плісень, га? О проклята!»