Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 56

Клайд неуважно підбирав тріскою і підкидав у вогнище прогоріле віття. Його мало цікавили взаємовідносини Фреда Стапльтона і Меджі Бейкер, і слухав він роздратованого друга лише тому, що все одно робити було нічого, а розмов Фреда про те, що він вважає себе цілком чесним мужчиною, бувало немало й раніше, і вони йому добре набридли. Найкраще було б припинити непотрібну балаканину, але Фред обов’язково мусить виговоритися, така вже в нього вдача. Тому Клайд лише лінькувато зауважив:

— Бач, дівчата, мені здається, завжди вважають чимсь схожим до обіцянки, коли до них залицяються. Тут справа не юридична, а скоріше психологічна. Особливо коли дівчина ще й закохана сама. Їй здається, що ось, нарешті, з’явився якийсь прекрасний принц, значно кращий від усіх інших, і вона прагне, щоб це було надовго, навіть назавжди…

— Хоче вийти заміж, так?

— Мабуть, так, — знизав плечима Клайд. — А чому б і ні? Для дівчини це природне бажання. Навіть незалежно від юридичних обіцянок. Їй просто дуже хочеться цього, і вона в глибині душі мріє про одруження. Втім, ми з тобою про це чимало говорили.

— Так от, одруження не буде, і я не прекрасний принц! — знову спалахнув Фред. — І облишмо цю розмову!

Обидва замовкли, дивлячись на вогнище, що потріскувало веселими іскорками. Клайд спитав:

— Ну, а як прогулянка? Ти ж так і не сказав. Фред сердито глянув на нього.

— Взагалі нічого приємного не вийшло, — буркнув він. — Меджі дивилася на мене такими телячими очима, що мені довелося запросити її прогулятися, хоч я й заздалегідь знав: буде нудота. З дівчатами лише тоді цікаво гуляти, коли залицяєшся до них… А тут… — Він безнадійно махнув рукою. — Одне слово, я покликав і Коротуна, щоб не довелося вдвох вести кисло-солодкі розмови. Меджі, певна річ, була незадоволена цим, їй, бач, хотілося ліричної самотності. А мені цього аж ніяк не треба, в усякому разі, з нею! — стукнув він кулаком по коліну.

— І що ж було далі? — не стримав посмішки Клайд.

— Пішли ми гуляти. Коротун, звичайно, читав Меджі лекції на наукові теми. А ти ж знаєш, як мені це цікаво? Я слухав, слухав, вони базікають, верзуть нісенітницю…

— Як, і Меджі теж? — здивувався Клайд.

— Уяви собі! — розвів руками Фред. — Він їй про зірки і всяку всячину, а вона підтакує, та ще й поглядає на, мене отак згорда…

— Ну, вже й згорда! — розсміявся Клайд, уявивши собі, як маленька Меджі Бейкер намагається дивитися на величезного, плечистого Фреда.

— Гаразд, може, й не зовсім так, — охоче погодився Фред, — але, так чи інакше, якось іронічно. А я цього не люблю, сам знаєш. Звісно, у Коротуна голова набита різними науковими дурницями, він може бозна-скільки говорити про такі речі, особливо, якщо йому підтакувати. Але ж мені все це ні до чого! Так от, я слухав-слухав усю цю теоретичну ахінею, навіть у голові почало паморочитися. А потім розсердився й плюнув. Сказав, що вони можуть вирішувати наукові проблеми й без мене. І пішов геть. От і все, — закінчив він, справді енергійно сплюнувши у вогнище.