Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 58

Мабуть, Фреду й справді нудно; втім, хіба ж можна було так брутально, — ні, не по відношенню до Джеймса — він давно звик до подібних витівок Фреда, але по відношенню до Меджі, що приїхала саме до нього, — брутально й різко кинути: «Базікайте, будь ласка, про ці дурниці без мене, мені набридло!» — повернутися й піти?.. Меджі розгублено і навіть боязко подивилась йому вслід, потім перевела погляд на Джеймса, і здавалося, що вона ладна була заплакати від гіркоти, на очі в неї навернулися сльози, — чи це тільки так здалося Джеймсу?

— Він образився? — тихо спитала дівчина. — За що?

Джеймс розвів руками, висловлюючи цілковите нерозуміння. Мабуть, йому слід було щось сказати, якось утішити дівчину. Втім, Джеймс догадався це зробити лише, коли Меджі вже безпорадно притулилась до шорсткого стовбура дерева і беззвучно заплакала. Нерви не витримали напруження, яке не залишало її з моменту приїзду. Вона героїчно стримувалась, весь час намагалася шукати виправдання поведінці Фреда: він уникав залишатися з нею наодинці, несподівано захотів спати після полювання, був цілком байдужий і полишив її на друзів. Втеча Фреда з прогулянки, про яку вона його безмовно благала, була останньою краплиною. Все, все вже ні до чого, тепер ясно, що нічого не зробиш, він пішов, зовсім пішов. Вона йому набридла, так-так, набридла!..

— Меджі, будь ласка, не треба… Меджі, я дуже прошу вас, заспокойтеся… не треба плакати!

Джеймс безладно повторював слова розради, не думаючи про їх зміст. Він переступав з ноги на ногу, смішно пританцьовуючи біля дівчини, простягав руки, намагаючись ласкаво погладити її по голові, але одразу ж відсмикував руку, немов боячись обпектися.

— О Меджі, ну справді не треба так гірко плакати, — намагався втішити її Джеймс.

Нарешті він усе ж таки торкнувся голови дівчини, відчув під пальцями пухнасті пасма її волосся. Джеймс злякано примружив очі: невже він і справді гладить волосся Меджі?.. Ні, це неможливо!

Але Меджі немов чекала цієї ласки. Вона швидко повернулась, судорожно обхопила враженого Джеймса за плечі, головою притулилася до грудей немов у пошуках надійного захисту. Дівчина гірко плакала, перериваючи ридання безладними словами, в яких були і відчай, і гіркота, і сум.

— О, я так… так старалася, щоб він був зі мною… — захлинаючись лепетала вона, змочуючи сорочку Джеймса гарячими сльозами, які немов обпалювали його груди. — Я хотіла… я їхала сюди… бо думала, що він… Джеймс, навіщо він так?.. Хіба я зробила щось погане? Хіба я не кохаю його?.. Я вірила, що все буде добре… весь час вірила…