Читать «Фіолетова загибель» онлайн - страница 115

Це був Клайд Тальбот. Він ласкаво гладив її по голові й утішав м’яким голосом:

— Заспокойся, Меджі. Не треба плакати, він невартий цього. Він негідник!

— Ви… ви чули? — прошепотіла дівчина неслухняними губами.

— Так, дещо чув. Я саме підійшов сюди й почув його останні слова. Говорити з ним я не міг, у мене бракувало сил для цього. Та й не треба було говорити, довелося б бити його, а це нічого не дало б. Все одно він завтра їде. О Меджі, який же він негідник!.. Мені соромно говорити про це після багатьох років нашої дружби, але це так. Весь, з голови до ніг! Ходімо, Меджі, вам треба відпочити, завтра ви рушаєте в путь. Ходімо, і спробуйте заснути!..

36

Спочатку в палатці, коли Меджі погасила електричний-ліхтарик, стало дуже темно, і ця темрява була такою густою, що до неї, здавалось, можна було доторкнутися. Вона тулилась до очей, а якщо в неї вглядатися — трохи відступала, але не відходила далеко, причаювалася і шукала моменту, щоб знову наблизитися до самого обличчя й торкатися його невидимими, невідчутними пальцями. Меджі згорнулась на ліжку маленьким клубочком, закутавшись ковдрою й ретельно перевіривши, чи не залишилася хоч найменша щілинка, звідки проходило б холодне повітря: їй хотілося зігрітись, але це не вдавалося, можливо, тому, що її морозило від нервового напруження. І заснути вона ніяк не могла. Поступово темрява немов розсіювалась. «Проте, мабуть, це просто очі звикають до мороку, — подумала Меджі, — ось уже видно слабкі обриси входу в палатку і трохи світліший квадратик пластмасового віконця». Стало якось краще, приємніше, але заснути все ж таки не вдавалося…

Дівчина випробувала вже всі можливі засоби, щоб прийшов сон. Вона повільно рахувала до п’ятисот, потім до тисячі, але ніщо не допомагало. Тоді вона лягла якомога зручніше й почала глибоко дихати носом, намагаючись уявити собі, що повітря від її дихання весь час виходить, і тоді, коли вона втягувала його, і коли видихала. Вона знала, що треба тільки добитися цього враження, трохи затриматися на ньому, — і тоді неясними ще видіннями прийде сон. Тільки добитися; але не виходило й це…

Вона знову й знову поверталася в думках до того, що сталося сьогодні ввечері біля вогнища, — і знову жахалася страшних і жорстоких обвинувачень Фреда. Як міг він говорити все це? І це Фред, якого вона обожнювала, який здавався їй найнезвичайнішою людиною на світі! «Бебі-долл, — гірко згадала вона колишні ласкаві слова Фреда Стапльтона. І ще згадала, як Джеймс Марчі й справді був таким проникливим, так правильно розумів те, що відкрилося їй лише недавно, кілька днів тому, і стало цілком ясним сьогодні. — Він розумів, милий Джеймс і мовчав, бо не хотів розчаровувати мене, мовчав, бо знав, що я кохала Фреда…» Вона перевела погляд з віконця на вхід палатки — і їй здалося, що ледве помітне в темряві полотнище, яке прикривало вхід, трошечки ворухнулось. «Мабуть, це вітер», — подумала Меджі. Але полотнище знову хитнулось, немов його торкалася чиясь рука. Меджі трошки підвелася, злякано притискаючи до рота долоню руки й боячись поворухнутися.