Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 33

Я повертіла головою. Клятий людожер мав рацію: з тупика вів тільки один шлях.

Не чекаючи моєї згоди, Уйма повернувся й пішов уперед, як завжди легко й безшумно. Мені довелося майже бігти, щоб устигнути за його неквапливим кроком; мигцем роздивляючись навсібіч, я вперше зраділа, що Гарольд нав’язав мені в супутники людожера. Якби я опинилась у цьому місці сама… Ні, я не злякалася б, нізащо… Але як було б неприємно!

Повіяло вітерцем. Уйма зупинився. Я наздогнала його, стала поруч, намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

— Отут вони йшли, — сказав Уйма.

Перед нами був глибокий рів завширшки як невелика вулиця. Через рів було перекинуто мідну трубу — у всякому разі, мені подумалося, що то має бути мідь. Ніколи в житті не бачила такого музичного інструмента — він був схожий на розпрямлений і витягнутий у струну саксофон колосальних розмірів.

Ліворуч від труби рів був неглибокий, можна було розглянути купи мотлоху на кам’янистому дні. Праворуч зяяла чорна порожнеча. Уйма зіштовхнув туди камінчик носаком чобота — звуку падіння ми так і не дочекалися.

— Отут вони йшли, — повторив Уйма — Хто, приміром, дурень — падає ліворуч. А хто, скажімо, боягуз — праворуч…

— Боягуз?

— Приміром, жритраву. А хто хороший — переходить на той бік.

— По-твоєму, якщо не дурень і не боягуз, то вже хороший?

Уйма вп’явся у мене поглядом з незрозумілим виразом обличчя. Я зніяковіла.

— Ну, а ми куди звалимося? — запитала грубим, як після застуди, голосом.

— Ми хороші, — заперечив Уйма. — До того ж, ми живі. Навіщо нам іти через цю трубу? Там перелаз є…

Я простежила за його поглядом. Ліворуч, трохи осторонь, рів був завалений кам’яними брилами, і по їхніх гребенях можна було перебратися на той бік.

Уймі було просто — він переступав з каменя на камінь. Мені заважав посох, і, якщо чесно, ноги виявилися короткуватими. В одному місці я не втрималася й сповзла по слизькому камені майже на саме дно.

Людожер, на мій жах, не став одразу мене витягати. Він, навпаки, зістрибнув, перелетів через мою голову й приземлився на дні — беззвучно.

Присів. Торкнувся до чорного каменя.

— Тут був вогонь, — у голосі його звучало задоволення. Звук відбивався від низької стелі, від скель і від стін рову; здавалося, сама печера говорить багатьма свистячими голосами. — Для дурнів, значить.

— По-твоєму, дурні гірші за інших? — запитала я сумно.

— Ні, — Уйма почухав бородищу. — Там, з іншого боку, взагалі незрозуміло що. Дірка. Порожнеча. Для боягузів, значить, довго летіти.

— Отже, боягузи найгірші?

Уйма подивився на мене з підозрою. Хотів відповісти, але щось привернуло його увагу. Він нахилився й витяг з кам’яного кришива тьмяний хвилястий меч із рештками руки, що в нього вчепилась.

Струсив кості разом зі старим рукавом. Із задоволенням примірився до меча, змахнув і так, і сяк — аж повітря засвистіло.

— Це що, теж залишилося від мертвих? — у мене занило під серцем.

— Це вже потім, коли живі тут ходили, — сказав Уйма з задоволенням. — До Печатки йшли. Хотіли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.