Читать «Королівська обіцянка» онлайн

Марина та Сергій Дяченко

Королівська обіцянка

Розділ перший

Повернення старого друга

Був квітень, сніг зійшов, і пробилася перша травичка, а головне — яблуні вже ось-ось мали вкритися пишним цвітом.

Дуже люблю цю пору. Повітря просякнуте ще не святом, а передчуттям свята. Бруньки каштанів великі, ніби лапи щенят. Світає все раніше й раніше. І в класі доводиться запинати штори, бо сонце б’є й смалить, і який же дурень за такої погоди думатиме про уроки!

І от ми йшли зі школи — я, моя подружка Ритка й Макс Овчинін з паралельного класу. Насправді Максу було не по дорозі, але він вигадав, що йому необхідно заскочити на пошту. Йому щодня щось треба — то на пошту зайти, то в «Міні-маркет», то до приятеля, аби тільки не додому, а разом з нами. Він височенний, у сьомому класі — метр сімдесят. Ритка йому по плече. А я, хоч і виросла за півроку на вісім сантиметрів, — усе одно в цій компанії найнижча.

— Лінко, хочеш, твій рюкзак понесу?

— Мені що, сил бракує?

Ні Макс, ні Ритка не знали про мене всієї правди. Ніхто на світі не знав, навіть мама.

І я, чесно кажучи, сама іноді сумнівалася: а чи було це навсправжки? Чи була я магом дороги, воїном мандрівного Королівства й другом короля Оберона? Чи носила посох зі смарагдово-рубіновим набалдашником?

— Чому ти посміхаєшся? — з підозрою запитала Ритка.

— Та так, — потерла я кінчик носа. — Просто гарна погода.

Погода дійсно приголомшувала: сонце шкварило, небо ясніло, а горобці цвірінькали й купалися в калюжах. Увесь світ навколо був схожий на моє Королівство. У такі дні хороше мріється — про літо, про море й про те, що Оберон колись прийде за мною, кудись покличе, і ще вистачить на мою долю чарівних боїв і походів…

Адже я щодня на нього чекала. Якщо у нашому дворі хтось незнайомий сидів на лавочці — я щоразу ще звіддалік починала приглядатися. Серце тьохкало: Оберон? Ні…

Три з половиною місяці я його не бачила. Відтоді, як він прийшов до нас на батьківські збори. Відтоді, як наша класна перестала до мене чіплятися. От не знаю, Оберон її зачарував, чи що?

— Ну, бувай, — сказала Ритка на розі біля «Міні-маркету». — Овчинін, якщо тобі на пошту — ходімо.

Макс зам’явся:

— Іди сама. Я наздожену.

Ритка хмикнула, закинула рюкзак трохи вище на плече й рушила додому. А Макс залишився.

— До себе не запрошую, — сказала я діловито. — У нас не прибрано. І взагалі… Ішов би ти, Максе, уроки вчити!

Він почервонів і посміхнувся:

— А я завтра до школи не йду. У мене олімпіада з математики.

— Щастить, — сказала я з жалем. — Ну чого тут стовбичити, давай хоч у двір зайдемо, чи що…

І ми ввійшли у двір.

На лавці напроти мого під’їзду сидів плечистий чолов’яга у світлій вітрівці. Не Оберон. Я ще звіддалік це зрозуміла: Оберону років сорок, а цьому трішки за двадцять. У Оберона волосся із сивинкою, а цей чорнявий. Не Оберон. Ну й байдуже…

Я сказала собі «байдуже», та настрій раптом зіпсувався. Начебто кульку проштрикнули голкою — пух-х, і все.

А раптом король ніколи за мною не прийде?

Я була потрібна чарівному Королівству, допоки воно мандрувало. А тепер воно вкоренилося на новому місці й росте собі потихеньку. А навіщо осілому Королівству маг дороги? Не знадобиться. Чекай, Ліно, рік, і два, і десять…