Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 32

— Ти за неї відповідаєш. Якщо з нею щось трапиться…

— Нічого не трапиться, — флегматично відгукнувся людожер.

Гарольд випустив його. Схопив мою руку, судорожно стис:

— Не пізно передумати. Ти дівчисько…

— Я воїн! — вигукнула я, хоч мужності моєї залишилося зовсім мало. — Я маг дороги!

— Він зараз буде тут, — сказав Уйма.

Гарольд раптом обійняв мене. Випустив.

Ухопив свій посох, спрямував на дошку з намальованим відбитком. З набалдашника вдарив синій промінь, крейдяні лінії затремтіли й почали танути. У дошці відкрилася діра завбільшки з колесо самоскида.

— Я попереду, — сказав Уйма.

Він спритно видерся на край дошки (я думала, вона завалиться) і зник у чорній дірі — залишилася тільки волосата рука, що вчепилася в підставку для крейди.

— Гаразд, — голос Уйми гулко долинав з небуття. — Можна.

— Ліно, давай, — Гарольд подав мені руку.

Я тремтіла, як відбійний молоток. Мені не хотілось опиратися на руку Гарольда — він би це тремтіння відчув. Відмовившись від допомоги, я сама з зусиллям піднялася на край дошки й опинилася віч-на-віч з утвореною чорною порожнечею, де навіть нічне бачення не могло нічим зарадити.

Гарольд подав мені мій посох.

— Стрибай, — сказав свистячий голос Уйми. — Я піймаю.

У двері кімнати постукали. Чемно, але твердо. Я сиділа на краю дошки, наполовину в цьому світі — а наполовину вже в тому.

— Так, Лінко, вилазь, — рішуче сказав раптом Гарольд. — Нікуди ти не підеш. Пробач мене, дурня. Давай руку!

Двері за його спиною відчинилися, і з’явився Оберон. Гарольд не бачив короля, зате я зустрілася з ним поглядом…

І, втративши рівновагу, полетіла в чорну яму — наосліп, униз, в обійми людожера.

Розділ восьмий

Некромантів їсти ганебно

Уйма піймав мене, як і обіцяв. Руки в людожера виявилися тверді, наче трамвайні рейки. Я поспішила вивільнитися, устала на ноги, які досі тремтіли, і зробила вигляд, ніби анітрішечки не хвилююся.

Там, звідки я щойно звалилася, швидко затягувалася діра в стіні. Начебто випаровувалася веселкова ляпка.

— Отут вони й падали, — просвистів Уйма, втягуючи в себе щільне сире повітря. — Помер — гуп — і тут.

Я обіперлася на посох — для впевненості — й оглянулася.

Загробне царство й виглядало відповідно — чорна печера з низько навислими зводами. Тепер, коли «вхід» закрився, ми з Уймою опинилися в тупику: дедалі вище й вище тяглася нерівна, чорна, ніби облита мазутом, стіна.

— А ось так вони підіймалися, — Уйма торкнувся до залізної скоби, вбитої в стіну. Трохи вище була ще одна скоба. І ще одна.

— Некроманти, — Уйма ворухнув ніздрями. — Бач, драбинку собі прибили, жритраву, — у його голосі було несхвалення.

— Що?

Уйма скосив до мене жовті очиська:

— Ключ загубила?

Я злякано вхопила себе за кишеню. Відбиток пальця Гарольда був на місці.

— Ну то пішли, — запропонував людожер.

Мені не сподобалося, що він командує. Не вистачало ще, щоб він переплутав, хто тут кому підпорядковується!

Я зважила посох у руці.

— Ти що, раніше тут бував?

— Ні.

— То куди ми підемо?

— Туди, — Уйма вказав пальцем. — А що, ще є куди?