Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 31

— Оживи!

Пробігли мурашки вздовж хребта. Гарольд випрямився, розправив плечі, і я зрозуміла: вдається. Я вмію. Я можу. Я ще не те можу. А Уйма бачив?

Наступної миті в мене підкосилися ноги. Я передала Гарольду велику частину власних сил, а їх же й без того залишилося не так багато.

Людожер спостерігав за мною. Намагаючись приховати слабкість, я присіла на край крісла. Подивилася на дошку й уперше зрозуміла, що намальовані Гарольдом візерунки — не що інше, як відбиток людського пальця, збільшений у стократ.

«Відьмина Печатка». Тепер зрозуміло, яким чином ця сама відьма запечатала вхід у колишнє царство мертвих.

Зараз би поспати…

— Ліно, — сказав Гарольд. — Твоє завдання — привести принців сюди. Де житимуть наречені — у Королівстві або за Відьминою Печаткою — вирішимо потім. Головне, запам’ятай, п’ять принців. Повнолітніх. Бажано, як ти розумієш, шляхетних, гарних, відважних…

— Ага, зараз, — промурмотіла я, згадавши усмішечку Філумени.

— …Але насправді — байдуже яких. Аби тільки принци.

— А як я довідаюся, що принц справжній?

— Довідаєшся. Ти маг чи не маг? Обіцяй їм красунь-наречених. Обіцяй які забажаєш призи й нагороди — ми не скулитимемося на придане. Аби тільки вони погодилися.

— Світанок, — сказав Уйма.

За вікном сіріло. Гарольд нервував.

— Мені треба йти. І вам треба йти. А я не встиг пояснити, розповісти, дати поради…

— І жерти нічого, — сказав Уйма. Мене пересмикнуло. Я міцніше стисла посох.

— Там є ліси, — сказав Гарольд. — Там є овочі, риба, дичина. Уймо, ти відповідаєш за те, щоб Ліна була ситою.

— Угу, — сказав людожер.

— На, — Гарольд витяг зі столу важкий мішечок, що подзвенькував. Не знаю, які там гроші зараз в обігу, але золото завжди стане в пригоді.

— Хтось підіймається по сходах, — сказав Уйма, потираючи вухо. — Далеко.

Гарольд перевів подих:

— Зараз я відкрию Печатку, а потім запечатаю її своїм пальцем. Ліно, для того, щоб повернутися назад…

— Король, — сказав Уйма. — Це кроки короля.

Ми переглянулися.

— Що я роблю, — прошепотів Гарольд. — Ой леле, що я творю…

Він витяг свічку з підсвічника і хлюпнув на стіл розплавленого воску. Утворилась маленька калюжка.

— Для того, щоб знову з’явитися тут, — охриплим голосом продовжив Гарольд, — треба повернутися до того місця, де вхід… на тому боці побачите… І розпечатати. Розкрити Печатку ось цим ключем.

Скривившись, він притулив до гарячого воску великий палець.

— Це ключ. Це мій відбиток, яким я закрию Печать з цього боку. Заради Бога, не загубіть! Інакше ніколи не зможете повернутися, і ми ніколи не зможемо вам допомогти.

— Він іде сюди, — сказав Уйма.

Гарольд віддер від стільниці млинець з теплого воску зі своїм відбитком. Простягнув мені:

— Не загуби. Будь ласка.

— Що ти йому скажеш? — запитала я занепокоєно.

— Я встигну втекти. У шафі потайний хід. Ну, або зараз — або ніколи.

І він раптом загріб Уйму за кучеряву шерсть на грудях, наче за комір сорочки: