Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 34

Я спробувала вилетіти на уламок скелі. Нічого не вдавалося.

— Уймо, ми що, так і будемо в ямі сидіти?

— Не будемо.

Він подав мені волосату ручищу, і я вчепилася в неї майже з полегшенням.

— Важко бути мертвим, — бурмотів Уйма, допомагаючи мені вибратися на протилежний край рову. — І без того важко, а тут ще некроманти. Попався б мені хоч один…

— Звідки ти знаєш, хто такі некроманти?

— Звідки? А в нас на островах вони тисячу років гніздилися, і от лихо — їх жерти незручно.

— Отруйні?

— Не те щоб. Непристойно їх жерти. Один раз некроманта з’їсиш — потім усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волосате Уймине обличчя. Через бороду й не зрозуміти, каже він правду чи знущається.

* * *

Ще приблизно через півгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду — над нами було чорне небо без місяця й зірок. Вітер смердів димом. Попереду простяглася, здається, рівнина — я побачила багато вогнів, що стікаються до одного великого пожарища.

Я подивилася нічним зором. Так і є — в центрі рівнини горіли руїни, їх зусібіч атакували чи то люди, чи то примари — здалеку не розбереш.

— Життя триває, — задумливо сказав Уйма, і я знову не зрозуміла, чи не сміється він наді мною.

Неподалік від нас стояв ще один замок — майже цілий, з вигляду неприступний, закутаний у стіни й бастіони, як дитина в пелюшки. У вікні вежі мигнув вогник; я придивилася. Ні, не здалося, ось знову мигнув.

Я поводила посохом, як антеною, намагаючись уловити, звідки віє небезпекою. Від палаючих руїн небезпекою несло за версту. Але й темний замок зовсім не вселяв довіри.

Під нами була стрімка круча. Щоб спуститися тут, треба бути дипломованим скелелазом з повним набором спорядження.

— Це шлях для хороших, — Уйма читав мої думки. — Має відшукатися драбинка.

Я хмикнула.

— Там, — Уйма вказав уздовж карнизу. — Пошукай.

І як тільки я завернула за ріг — драбинка й знайшлася. Вона була складена з мармуру і вкрита залишками килима! Я подумала: а може, я несправедливо скривдила Гарольда? Може, Уйма справді вартий десятьох?

— Спускаємося, — сказала я начальницьким голосом. Нехай людожер не забуває, хто тут головний.

* * *

Якби вам довелося шукати принців у зовсім незнайомій країні — куди б ви для початку вирушили?

Думаю, у замок. Де замок — там, можливо, принци. Або хоча б хтось, хто знає, де цих принців шукати.

На той час як ми з Уймою постукали у ворота, я вже ледве трималася на ногах. Я вмирала від утоми, мені хотілося пити, їсти, а найбільше — прокинутися у своєму ліжку й зітхнути з полегшенням.

І кого ж винуватити? Нікого — сама пішла, сама напросилася. Не послухала Оберона (а могла ж пригадати, чим така неслухняність зазвичай закінчується). Може, ще не пізно повернутися в печеру, дійти до Печатки й утекти із цього незатишного світу?

— Ключ втратила? — запитав Уйма. Хвилястий меч він взяв із собою й, наче величезний градусник, тримав тепер під пахвою.

Я так утомилася, що навіть не здригнулася. Восковий відбиток Гарольдового пальця лежав у кишені, я й без Уйми перевіряла його щосекунди.

— Ти не нагрій його. А то розмажеться, і все.