Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 120

Уйма закинув на плече паралізованого принца-деспота. Я вхопила за руку сліпого принца-бранця й кинулася за людожером. Принц-саламандра побіг слідом, а позаду всіх мчав Максиміліан. Він біг і лаявся, лаявся й біг, і незабаром його лайка перетворилася для мене на монотонну музику на кшталт барабанного бумкання, що задає ритм веслярам на галері. Іноді некромант обертався й заліплював коридори за нашою спиною новими полотнищами захисної плівки.

— Уймо! Ти знаєш, де вихід?

Людожер обернувся. Я почула, як він дихає. Рідкісний випадок — зазвичай Уйма дихав безшумно. Він поранений, зрозуміла я. І тягне на собі чоловіка, майже такого ж важкого, як він сам. Може, Максиміліан мав рацію, і нам варто кинути принців і рятувати власні шкури?!

Позаду хтось упав. Я обернулася: на підлозі лежав принц-бранець. Він знепритомнів на ходу — ще б, адже він стільки років провів у клітці!

— Догралися, — сказав Максиміліан. — Усе через тебе. Ідіотка.

Я озирнулася. Ми були в якомусь коридорі, я уявлення не мала, де вихід і куди бігти далі. Уйма втер чоло, розмазавши по обличчю криваві цівки. Некромант злобливо щирився.

— Тут комин, — сказав принц-саламандра.

Я повернула голову. У кімнаті ліворуч і справді був комин, величезний, як кузов самоскида. Холодний. Порожній. Я хотіла сказати принцові, що тут він, на жаль, не зігріється, але не змогла. Я теж задихалася.

— Коминкова труба, — не здавався саламандра. Я уявила собі, як ми будемо тягти нагору по трубі паралізованого принца-деспота, і посміхнулася майже так само криво, як і Максиміліан.

— А я в дитинстві… сажотрусом, — закінчив свою думку принц-саламандра.

— Ви?!

— Ну, така гра…

Дивно. Принци граються в сажотрусів. Щоправда, з огляду на їхню любов до вогню й камінів…

— Я теж, — сказав раптом Максиміліан, і я пригадала, як він уперше з’явився переді мною. Із коминкової труби.

— У мене є мотузка, — саламандра торкнувся до пояса. — Я завжди ношу із собою.

І, не чекаючи заперечень, він ступнув до комина, вліз у нього й закинув голову, вивчаючи трубу.

Мої ніздрі сіпнулися. З найближчого коридору знову потягло знайомим нудотним запахом.

— Уймо… — я обернулася до людожера. — Якщо тобі важко…

Він не дослухав. Поправив на плечі принца-деспота й, закректавши ну зовсім по-дідівськи, поліз у комин.

— Зажди! — крикнув саламандра вже із труби. — Я спущу тобі мотузку!

Розділ двадцять шостий

Рятуйся, хто може

— Ми відірвалися, правда?

Тиша.

Ми лежали на траві обіч шляху, не спромігшись відшукати собі прихисток. Навіть багаття б не розпалювали, якби не принц-саламандра — він так змерз, що тепер сидів, скоцюрбившись, у полум’ї й усе тягся й тягся за новими сухими гілками. Паливо закінчувалося.

— Ми відірвалися? — повторила я з надією.

— Ще ні, — проскрипів Уйма.

Пов’язка на його руці була чорною від крові. Очі гарячково поблискували. У людожера піднімалася температура.

— Дай-но, я тебе полікую, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.