Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 118

— Король Оберон обіцяв принцесам весілля, а не похорон, — вичавила я.

Принц-чума кивнув з розумінням:

— Хіба вони збираються жити вічно? Спершу весілля. Потім похорон. Бачте, я й без цього багато в чому себе обмежую. У мене немає друзів, яким би я міг сердечно потиснути руку двічі поспіль. У мене немає жінки, яку я б цілував двічі. Я рідко виходжу на люди, але коли з’являюся, то я вправі сподіватися на повагу… хоч невелику. Хіба ми не можемо домовитися?

Я мовчала.

Принц-чума підвівся зі свого трону легко, наче метелик із квітки. Ступив крок — і опинився в центрі зали. Злякано відхитнулися людожер і принц-саламандра, люди втиснулися в стіни, прагнучи стати пласкими, наче шпалери.

Я залишилася стояти, але не від великої хоробрості. У мене відмовили ноги, от і все.

Ніби хтось інший, не я, звів посох і вдарив зеленок) блискавкою по довгій чорній фігурі в центрі зали…

Ойкнула юрба. Принц-чума навіть не хитнувся, блискавка пройшла наскрізь, як проміннячко крізь воду. Він ступив ще крок — і зупинився просто переді мною. Я заледве не впустила свою зброю.

Ні, це не грим вкривав його щоки. Це горів лихоманковий рум’янець. А очі й справді були величезні, мутнувато-дзеркальні, так що я могла бачити своє перевернене відображення, як у близько розміщених автомобільних фарах.

Він витягнув руку. Його палець завмер за сантиметр від мого носа.

— Ну чому ж ти не хочеш зі мною дружити? — запитав він пошепки. — Дружба зі мною надзвичайно полегшує життя. Га?

— Там, за Печаткою, сила-силенна людей, — прошепотіла я, дивлячись на його палець. Ніготь був акуратно підстрижений і відшліфований.

— Ну то й що? Зрозумій мене правильно, гори трупів — це неприємно й некрасиво. А я самотній. Я нудьгую. Мені необхідна дружина.

— Візьміть собі…

— …кого-небудь іншого? — він примружився. — Яка ж ти добра, дівчинко! Когось іншого, незнайомого, кого тобі не шкода, так?

— Мені всіх шкода.

— Почни із себе. Тобі ж себе жаль?

— Заберіть руку! — прохрипіла я. Він раптом послухався. Трохи відступив, схрестив руки на грудях:

— Адже я все одно проникну за Печатку. Ключ у твого людожера, в шкіряному мішечку на поясі. Або віддасть мені сам, або зніму з мертвого.

— Як вам усім хочеться за Печатку… — промурмотіла я тужливо.

— Що?

— Нічого… А що коли я скажу «ні»?

— Висока температура. Лихоманка. Ломота в усьому тілі. Блювота. Судороги й смерть. Ось що. Вирішуй.

Я кліпнула. Перед очима розпливлася раптом синява, начебто мелькнув край неба — і згас. Я так утомилася за ці дні. Я так підвела Оберона. Я сама себе підвела… Мені треба додому. Відлежатися й усе забути. Тільки б повернутися за Печатку, там я сама впораюся. Один крок — і я в іншому світі, до побачення, розбирайтеся без мене. Без мене! Оберон могутній маг, нехай він сам шукає спосіб домовитися з чумою з-за Печатки…

Домовитися з Чумою!

Мої ніздрі знову відчули запах. Той самий, котрий мучив мене всю дорогу до тронного залу. Я здогадалася, чим це тхне.

Горло пересохло, тому я не відразу змогла заговорити. Я відступила на крок, потім ще на крок. Мутнуваті очі принца-чуми дивилися на мене не відриваючись. Я себе не тішила марною надією: йому вистачило б одного поруху, щоб доторкнутися до мене.