Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 119
Марина Юріївна Дяченко
— Ти… Іди ти… Пішов ти…
Я так і не наважилася закінчити фразу. Втім, принц-чума сам уже здогадався, куди саме я його посилаю. Він посміхнувся з жалем і розкинув руки, збираючись згребти мене в обійми. Я замружилася…
— Н-на!
Мене наче вкутало хрустким поліетиленом. Я навіть подумала, що саме так людина відчуває дотик принца-чуми, і вкрилася холодним потом, але вереск, від якого гуділо у вухах, крики й тупіт юрби, що розбігалася хто куди, змусили мене розплющити очі.
Принц-чума був поруч. За напівпрозорою стінкою, схожою на плівку, якою накривають парники. І він бився об цю плівку, намагаючись прорватися до мене. Плівка тріщала, але поки що трималася.
— Утікай! Хода!
Мене вхопили за руку й поволокли геть із залу. І це був не принц-чума. Це був скуйовджений, блідий Максиміліан. Він відтягнув мене до стіни і зробив це вчасно: нас мало не затоптала божевільна від страху юрба.
— Я його затримав… Хвилини на дві…
— То це ти зробив?!
— Я… все-таки некромант, — він посміхнувся зі згасаючою гордістю. — Тільки він усе одно сильніший. Де Уйма? Нам треба вирушати за Печатку, тут ні тобі, ні мені більше не жити.
— Уймо! — заверещала я, але через стогони і крики збожеволілих людей мене й за два кроки не можна було розчути. Тоді я звела посох і вдарила сигнальним променем у стелю.
Посипалися пил і кам’яні крихти. Я вдарила ще раз. Максиміліан закашлявся. У дверях, затягнутих пилом, наче туманом, раптом виник величезний силует людожера. За ним я розгледіла принца-саламандру й заледве не розреготалася від полегшення.
Уйма обхопив мене лапищами, так що я мало не задихнулася:
— Він торкнувся до тебе?!
— Ні. Максиміліан…
— Біжімо! — заволав некромант. — За Печатку!
— Зачекайте… Тут принц-бранець і принц-деспот!
— Що?! — Уйма роззявив рот.
— Якщо їх не затоптали, — промурмотів Максиміліан собі під ніс. — Один сліпий, другий — паралізований, з ними нам далеко не втекти!
— Ми повинні, Максе, — прохрипіла я.
— Дурна! Дурна! — в очах його — і нормальному, і травмованому — запалала колишня злість. — Ідіотка! І нащо я старався! Він зараз наздожене!
Не слухаючи його, я повернулась і кинулася туди, де залишилися брати-вороги.
* * *
— Ліно, це ти?
Принц-бранець стояв, утиснувшись у стіну. Рогожка з паралізованим ворогом лежала біля його ніг.
— Я.
— Що відбувається? Чума…
— Він тут! — заверещав Максиміліан. — Він за нами женеться! Він…
Подув вітру. Подув огидного запаху. Темна тінь виникла наприкінці коридору. Один рух — і вона поближчала кроків на десять.
— Стій!
Я піднесла посох, але Максиміліан виявився прудкішим. З кінчиків його довгих гнучких пальців скапували ніби шматочки сірого тіста. Хлюп! І вони розтеклися плівочкою між нами й лихом, що насувалося. Бабах! Я не встигла втриматися, мій посох вибухнув блискавкою, прорвав діру в захисній плівці, й крізь цю діру з усмішкою проник принц-чума!
— И-и-и!
Максиміліан залаявся так страшно, що я навіть зрозуміти його не змогла. І ще раз змахнув пальцями. Нова плівка виникла за кілька кроків від нас, принц-чума навалився на неї всім тілом, але плівка витримала.