Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 122

Ми довго не зважувалися вийти на дорогу, пробиралися якимись стежками й лізли крізь колючі кущі, але незабаром некромант сказав, що все це марно: принц-чума нас все одно учує, а по дорозі ми зможемо йти втричі швидше. І ми вийшли на дорогу й припустили так швидко, як тільки дозволяли нам утома, рани й важенний принц-деспот.

То праворуч, то ліворуч з’являлися шибениці, і Максиміліан щоразу полегшено зітхав, якщо петля була вільною. А якщо ні — він утягував голову в плечі. А я, чесно кажучи, так утомилася й стільки натерпілася, що навіть на повішеників майже не звертала уваги. До вечора ми остаточно знесилились й упали на ось цю траву обіч шляху.

Принц-саламандра повертався до багаття, волочачи сокиру по землі. У нього вистачило сил зрубати тільки одну напівсуху гілку. Він кинув її у вогонь і ліг зверху, обличчям униз.

— Нам слід іти, — нервово сказав Максиміліан. — Якщо ми піднатужимося, то, може, до світанку…

— Смієшся — до світанку? — проскрипів Уйма. — Тут ще топати й топати! А з вантажем…

Він покосував на принца-деспота. Той лежав, не зводячи з мене пильних очей.

— А давайте його повісимо, — пошепки запропонував Максиміліан. — Адже це він понаставляв усі ці шибениці! Це ж він звелів… — некромант затнувся. — Тож справедливо, якщо його, як і інших, повісити, та й нехай теліпається. Ніхто навіть знати не буде, хто це падло, вороняччя його з’їсть, і сліду не залишиться!

Принц-деспот, напевно, вже міг говорити. Але мовчав, тільки дивився. І чомусь тільки на мене.

— Він нам потрібний, — сказала я. — Він потрібний Оберону.

— У вас тільки три принци! — Максиміліан підвівся. — А треба п’ять! Обіцянку все одно не буде виконано. А якщо принц-чума нас наздожене…

— Буде чотири, — пробурчав Уйма.

— Не буде нікого!

Максиміліан замовк і сумно взявся за голову.

* * *

Принц-саламандра, здається, заснув, лежачи грудьми на мерехтливому вугіллі. Принц-бранець задрімав, розпластавшись на траві. Йому снилися кошмари, і він здригався, бурмотів, ніздрі його роздувалися. Можливо, уві сні він чув той самий запах, що й мене не полишав у спокої.

Принц-деспот дивився на мене. Щоб не робити йому такої приємності, я обійшла навколо багаття й підсіла до Уйми.

— Ну… ти як?

— Добре, — людожер підняв повіки. — Нам треба знайти віз і коней.

— Де?

— Де хочеш. Пошли Макса. Він добуде.

Некромант спав, по-дитячому підклавши під щоку кулачок.

— Уймо… — я запнулася. — Що там було? Звідки він узявся?

Він без пояснень зрозумів, про кого я.

— Ми билися. Точніше, це вони билися — мурахи, а ми тільки йшли за ними й допомагали. Ці стражники — відважні хлопці, вони незабаром здогадалися палити їх вогнем, обливати водою. Але мурах було багато. Як піску на нашому острові. Ми увірвалися до тронної зали… І тоді Майстер-Генерал раптом упав. Я не знаю, як це можливо, але його вбили.

— Його не вбили! Він зрадник!

І я розповіла Уймі про те, що бачила в підземеллі. Як начальник варти прибіг по допомогу, і як Майстер-Генерал устав в іншому своєму тілі й зібрався вести наших ворогів на останній бій.