Читать «Королівська обіцянка» онлайн - страница 113

— Тепер ти нічого не бачиш, — задоволено прошепотів принц-деспот. — Не страшно?

Він зробив помилку, коли заговорив. Тепер я точно знала, де мій ворог, і рвонулася геть, топчучи смужелиць, обходячи клітку навмання в темряві. Він кинувся за мною, але не наздогнав. Зупинився.

— Ти втікаєш, відважний магу. Недовго ж тобі залишилося бігати, — у його голосі залунало невдоволення. — Ну зачекай…

У темряві заскрипіло коліща арбалета.

Я намацала пруття клітки. Гаряча рука торкнулася моєї руки — я мало не закричала. Дивно, як у такому скрижанілому холоді, темряві й безнадійності в принца-бранця можуть бути такі гарячі руки!

— Хованки — дитяча гра, — бурмотів деспот. — Попрощайся з волею, дівчинко. Я не вбиватиму тебе. Я посаджу тебе в клітку, і ти сидітимеш там одна, день за днем, місяць за місяцем, у повній темряві. Ти будеш вити від туги. Ти забудеш людські слова й розучишся говорити. І ти ніколи не повернешся додому!

Стріла вискнула біля самого мого вуха й ударилася об товстий залізний прут. Я почула, як відхитнувся принц-бранець. Принц-деспот міг застрелити брата!

Коліща арбалета заскрипіло знову, дуже близько, мені здалося, на відстані витягнутої руки. Я кинулася геть. Під ногами хруснула смужелица.

— Ну що, здаєшся чи продовжимо гру?

Задихаючись від страху, я кліпнула. Мої очі знову спалахнули зеленим, я побачила залу — сіру, безбарвну, без тіней і відтінків, побачила принца-деспота, що стоїть спиною до клітки брата. Він завмер, майже торкаючись до пруття, у його руці був зведений арбалет. Він дивився на мене — просто в очі:

— Іди до мене, бідако. Давай сюди посох!

Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти.

Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду…

— Ну ж бо?

У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад.

Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів.